Синдром діабетичної стопи. Надумана чи реальна загроза

Анотація

Актуальність проблеми. Смертність від цукрового діабету (ЦД) вища, ніж смертність від СНІДу, туберкульозу та малярії разом взятих, проте у Міжнародній класифікації хвороб відсутнє таке складне та загрозливе ускладнення ЦД як синдром діабетичної стопи (СДС). Проведено аналіз стану надання допомоги хворим на ЦД із СДС в Україні. Зазначено що в Україні відсутня служба діабетичної стопи як така, немає об’єктивної статистики розповсюдженості ЦД та його ускладнень (судинних, неврологічних, пов’язаних з ними великих або малих ампутацій). Відсутній розподіл за рівнями допомоги. Немає національних стандартів, схем профілактики та лікування СДС. Має місце різна підпорядкованість існуючих кабінетів, відділень, тому немає чіткого плану роботи, схем обстеження та лікування, використовуються іноді сумнівні методики та тактика лікування. Немає постійно діючих центрів підготовки лікарів-подологів та подіатристів (середній медперсонал). Звертає на себе увагу невпорядкованість наукових та дослідницьких робіт, які дублюють одна одну та часто повторюють вже виконані за кордоном дослідження. Автором запропоновано шляхи вирішення проблеми. 1. Впровадження єдиних стандартів та критеріїв класифікації, діагностики, профілактики та лікування СДС на основі міжнародних консенсусних документів, в першу чергу розроблених IWGDF. В результаті має бути опублікований та затверджений МОЗ офіційний протокол стосовно СДС. 2. Створення регіональних «опорних» пунктів з лікування СДС на базі обласних лікарень чи багатопрофільних ЛПЗ на чолі з відповідальною особою, яка в тому числі відповідала б за статистичні дані. Нагальним є впровадження єдиної системи надання медичної та профілактичної допомоги на трьох рівнях (кабінети, регіональні центри, експертні центри) з чітко визначеними функціоналами, відповідно до рекомендацій IWGDF та МДФ. 3. Визначення стратегії та тактики державного забезпечення хворих відповідно до національного протоколу, який би створили на базі міжнародних консенсусних документів на засадах доказової медицини, з експертним підходом до регулярних змін та оновлень. Важливо розробити і впровадити систему підготовки лікарів-подологів, а також затвердити номенклатуру середнього медичного персоналу – подіатрична сестра. Необхідно впорядкувати наукові роботи, які ведуться за різними спеціальностями (ендокринологія, хірургія, ортопедія, судинна хірургія, неврологія тощо) для оптимізації та систематизації.