Clinical Endocrinology and Endocrine Surgery

Саркопенічне ожиріння в осіб похилого віку. Огляд літератури

2025-03-31T13:02:04+03:00

Саркопенічне ожиріння є складним мультифакторним станом, що характеризується одночасною втратою м’язової маси та сили із надмірним накопиченням жирової тканини. Особливо поширене серед осіб похилого віку. Цей стан значно збільшує ризик розвитку інвалідності, когнітивних розладів, серцево‑судинних та метаболічних порушень, що ускладнює лікування хронічних захворювань і суттєво погіршує якість життя пацієнтів. Основними чинниками, які призводять до розвитку саркопенічного ожиріння, є вікові гормональні зміни, зниження фізичної активності, недостатнє харчування та хронічні запальні процеси. Своєчасну діагностику цього стану здійснюють за допомогою скринінгових опитувальників, таких як SARC‑F, а також додаткових інструментальних методик, зокрема денситометрії, біоімпедансометрії, динамометрії та комп’ютерної томографії, що дає змогу чітко визначити ступінь втрати м’язової тканини та збільшення жирової маси. Особливу роль у веденні пацієнтів відіграє нутритивна підтримка, яка передбачає забезпечення адекватного споживання білків, амінокислот, вітамінів, мікроелементів та інших важливих нутрієнтів. Доведена ефективність мультимодального підходу, що передбачає зміну способу життя, регулярні фізичні вправи (силові й аеробні тренування), раціональне та збалансоване харчування, за потреби — фармакологічну терапію. Важливим елементом комплексного лікування є психотерапевтична підтримка, спрямована на підвищення мотивації, зменшення депресивних станів, тривожності, соціальної ізоляції та формування позитивного ставлення пацієнтів до тривалих терапевтичних програм. Перспективними напрямами досліджень є використання селективних модуляторів рецепторів андрогенів, клітинних технологій, інгібування міостатину та розробка нових нутрицевтиків. Метою комплексного лікування є поліпшення якості життя, функціонального статусу та зниження ризику ускладнень у пацієнтів похилого віку.

Комплексне обстеження пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу та переддіабетом і груп ризику під час повномасштабної війни — запорука збереження якості життя. Огляд із власними дослідженнями

2025-03-31T13:51:00+03:00

Цукровий діабет прогресивно поширюється в усьому світі і в Україні. Епідемія COVID‑19 значно вплинула на якість життя пацієнтів з цукровим діабетом. В Україні до факторів зростання захворюваності на цукровий діабет 2 типу та прогресування його ускладнень, додалися стресові фактори військового часу. Також на ріст показників порушення вуглеводного обміну вплинули зміни у Стандартах Американської діабетичної асоціації 2025 року (включено осіб, які мають ризик діабету, знижено межі критеріїв глюкози плазми венозної крові натще). Виявлення осіб на досимптомних стадіях дозволить своєчасно застосовувати заходи віддалення маніфестації цукрового діабету 2 типу. Для раннього виявлення досимптомних стадій цукрового діабету необхідним є правильне комплексне застосування лабораторних маркерів та діагностичних алгоритмів. В статті висвітлено роль лабораторних маркерів проінсулін інтактний, С-пептид, фруктозамін, 25-гідроксивітамін D, кортизол в слині, кортизол в сироватці в діагностиці цукрового діабету 2 типу у відповідності до сучасних медичних керівництв та нових даних українських вчених, отриманих під час повномасштабної війни.

На кафедрі ендокринології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця обстежено 164 пацієнти з цукровим діабетом 2 типу, віком 19 — 75 років. Пацієнтів рандомізовано на 2 групи по 82 особи. Пацієнтів лікували за допомогою пероральних препаратів, додатково призначали вітамін D в основній групі протягом 3 міс в дозі 10 000 МО на добу, надалі 3 міс в дозі 4000 МО/ добу, в контрольній групі — перших 3 міс без лікування вітаміном D, надалі 3 міс в дозі 4000 МО/ добу. Метаболічні показники досліджували перед початком лікування вітаміном D, через 3 і 6 міс. У нашому дослідженні доведено позитивний вплив корекції дефіциту вітаміну D на вуглеводний обмін і вторинний гіперпаратиреоз у пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу.

Періопераційна діагностика різних варіантів папілярного раку щитоподібної залози в дітей та підлітків: 15-річний досвід Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України

2025-03-30T11:44:46+03:00

Питання стратифікації ризику папілярного раку щитоподібної залози (ПРЩЗ) на доопераційному етапі в дітей та підлітків залишаються недостатньо вивченими, зокрема в Україні, що потребує проведення досліджень у цьому напрямі.

Мета роботи — проаналізувати результати періопераційного обстеження пацієнтів із різними варіантами ПРЩЗ.

Матеріали та методи. Дизайн дослідження — моноцентрове ретроспективне когортне. Проаналізовано медичні карти 106 пацієнтів із ПРЩЗ, яким проведено обстеження та лікування в Українському науково‑практичному центрі ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України в період із 2010 до 2024 р. Вік пацієнтів у середньому становив 14,8 року (12,6; 16,7). Залежності від варіанта ПРЩЗ виділили три групи: 32 пацієнти з мультифокальним варіантом (МФ), середній вік — 14,8 року (13,4; 16,7), 44 пацієнти з монофокусним варіантом (МоноФ), середній вік — 15,5 року (12,8;16,7) і 30 пацієнтів із дифузно‑склерозувальним варіантом (ДСВ), середній вік — 14,0 років (12,1; 16,3). Кінцевими точками дослідження були: 1) рівень тиреотропного гормону, антитіл до тиреоїдної пероксидази та тиреоглобуліну, 2) дані ультразвукового дослідження щитоподібної залози та шиї, 3) висновки цитологічного дослідження пункційного матеріалу за класифікацією Bethesda, 4) результати патологогістологічного дослідження післяопераційного матеріалу; 5) стадія онкологічного процесу в щитоподібній залозі за TNM‑класифікацією.

Результати. Статистично значущих відмінностей між групами за рівнями тиреотропного гормону, антитіл до тиреоїдної пероксидази та тиреоглобуліну не виявлено. У пацієнтів із ДСВ ПРЩЗ статистично значущо (p<0,05) частіше реєстрували мікрокальцинати паренхіми щитоподібної залози, гіпоехогенність, нечіткість, неправильність контурів, наявність мікрокальцинатів домінантного вузла і 5‑й клас за системою Thyroid Imaging Reporting and Data System (TI‑RADS). Частота сонографічного виявлення змінених лімфатичних вузлів (ЛВ) шиї була значно більшою в групі ДСВ порівняно з іншими групами (p<0,05). У всіх пацієнтів цієї групи спостерігали 6‑й клас цитологічних висновків за Bethesda. У групі ДСВ за результатами патологогістологічного дослідження статистично значущо частіше виявляли вогнища діаметром >40 мм, відсутність пухлинної капсули, судинну, інтратиреоїдну та екстраорганну інвазію пухлин (p<0,05). Статистично значущих відмінностей за всіма зазначеними параметрами між групами МФ та МоноФ не виявлено (p>0,05). За класифікацією ТNМ у групі ДСВ порівняно з іншими групами частіше реєстрували категорію рТ3 (46,7%, p<0,01) та N1b (73,3%, p<0,01) і рідше — рN0 (3,3%, p<0,05).

Висновки. Такі сонографічні ознаки, як нечіткість контурів, мікрокальцинати домінантного вузла, збільшення ЛВ шиї, наявність мікрокальцинатів у паренхімі, вказують на ймовірність ДСВ ПРЩЗ. Останній характеризується виразними патогістологічними ознаками агресивності пухлини та вищим рівнем метастазування у ЛВ шиї порівняно з іншими варіантами ПРЩЗ. Ураження ЛВ шиї та щитоподібної залози в дітей і підлітків потребує вдосконалення методів діагностики саме на доопераційному етапі, оскільки може відігравати важливу роль у прогнозуванні агресивніших форм ПРЩЗ.

Менеджмент дефіциту вітаміну D та гіпотиреозу в прегравідарній підготовці жінок із сексуальною дисфункцією в поєднанні з ендометріозом

2025-03-30T12:43:11+03:00

У сучасних умовах у жінок із безпліддям відзначається висока частота «захворювань цивілізації» — автоімунних розладів роботи щитоподібної залози (ЩЗ), дисметаболічних процесів, ендометріозу, жіночої сексуальної дисфункції. Установлено роль дефіциту чи недостатності вітаміну D у маніфестації цих патологічних станів. Відсутність інтегральної оцінки здоров’я та чіткого персоніфікованого підходу при призначенні лікування надає патологічному процесу хронічного характеру та іноді призводить до стійкої втрати фертильності.

Мета роботи — визначити зв’язок між особливостями гормонального забезпечення репродуктивної функції в контрольні терміни терапії в жінок із сексуальною дисфункцією (ЖСД) з ендометріозом
і без нього.

Матеріали та методи. Проведено проспективне когортне дослідження із залученням 130 жінок репродуктивного віку. Стратифікацію пацієнток на три групи виконали відповідно до діагностованої ЖСД і зовнішнього генітального ендометріозу: група ІА (основна) — 70 жінок із поєднанням ЖСД та зовнішнього генітального ендометріозу, група ІБ (порівняння) — 30 жінок із ЖСД без зовнішнього генітального ендометріозу, група ІІ (контрольна) — 30 здорових, репродуктивно активних жінок. Менеджмент знижених рівнів вітаміну D та гіпофункції ЩЗ здійснювали в складі комплексної терапії порушення гормонального гомеостазу. Кінцевими точками дослідження були рівень вітаміну D, антитіл до тиреоїдної пероксидази (АТ‑ТПО), тиреотропного гормону (ТТГ), ЖСД. Ці показники досліджували до лікування та в контрольні терміни терапії (через 3, 6 та 9 міс). Біохімічні дослідження проведено в клінічній лабораторії біохімічних, гормональних та імунологічних досліджень ДНП «Український науково‑практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України». Наявність ЖСД визначали за допомогою опитувальника з підрахунком балів на онлайн‑калькуляторі. Наявність ЖСД визначали при величині індексу жіночої статевої функції (FSFI) <26,55 балів. Статистичний аналіз виконували за допомогою спеціалізованого пакета статистичних програм SPSS 25.0 (StatSoft Inc., США).

Результати. У жінок із ЖСД незалежно від наявності ендометріозу статистично значущого (p<0,001) підвищення рівня вітаміну D вдалося досягти через 3 міс від початку терапії зі збереженням позитивної динаміки до 9‑го місяця. У групах порівняння в ці терміни зареєстрували зміни гормонального профілю ЩЗ: статистично значуще зменшення середніх значень АТ‑ТПО через 3 міс (p<0,001) і ТТГ через 6 міс (p<0,001) від початку лікування. У пацієнток групи ІА концентрація ТТГ була статистично значущо більшою, ніж у групі ІБ, через 6 міс (р=0,006) і 9 міс (р=0,018). Зазначені лабораторні показники були статистично значущо (p<0,001) вищими в жінок із ЖСД порівняно з контрольною групою впродовж усього періоду спостереження. Аналіз частоти діагностування ЖСД у пацієнток з ендометріозом залежно від зміни рівня лабораторних показників у контрольний термін 6 міс показав, що ЖСД зберігалась у 97,9% (n=47) та 81,3% (n=39) пацієнток зі зниженим вмістом вітаміну D і функціонально підвищеним рівнем ТТГ. У більшості пацієнток групи ІА відзначено клінічно значуще збільшення концентрації АТ‑TПО незалежно від наявності ЖСД. У пацієнток групи ІБ через 6 міс від початку лікування частота виявлення ЖСД статистично значущо не залежала від рівнів вітаміну D, ТТГ і АТ‑TПО (p>0,05), але в жінок, у яких зберігалася ЖСД, статистично значущо частіше виявляли дефіцит вітаміну D (p<0,05). Використання бінарної логістичної регресії дало змогу виявити, що лише збереження функціонально підвищеного рівня ТТГ є прогностичним чинником збереження ЖСД у цієї когорти хворих. Лінійний регресійний аналіз показав, що у пацієнток з ендометріозом лише підвищення рівня вітаміну D статистично значущо впливало на поліпшення оцінки за всіма категоріями опитувальника щодо наявності ЖСД.

Висновки. Комбінована корекція рівнів вітаміну D і ТТГ дає змогу досягти позитивного терапевтичного ефекту в жінок як із ендометріозом, так і в моноформі. Зниження концентрації ТТГ у жінок з/без ендометріозу статистично значущо впливає на частоту виявлення ЖСД на тлі лікування та поліпшує її вияви за категоріями «Бажання», «Змащення», «Оргазм» та «Біль» у пацієнток без ендометріозу. Збереження функціонально підвищеного рівня ТТГ є прогностичним чинником збереження ЖСД у жінок. Ендометріоз погіршує відповідь організму жінки на лікування, що потребує індивідуалізованої лікарської тактики на прегравідарному етапі.

Диференційна діагностика вузлових захворювань щитоподібної залози, що призводять до компресійного синдрому трахеї

2025-03-30T13:36:42+03:00

Вибір лікувальної тактики при вузлових утвореннях щитоподібної залози залишається одним із найскладніших завдань, оскільки не існує єдиної тактики для вибору часу, техніки та обсягу безпечного хірургічного лікування хворих із компресією органів шиї та середостіння. Низка питань потребують вирішення із застосуванням сучасних технологій.

Мета роботи — оцінити методи диференційної діагностики вузлових захворювань щитоподібної залози, що призводять до компресійного синдрому трахеї.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 167 пацієнтів, госпіталізованих у клініку в екстреному порядку. Частину з них прооперовано за невідкладними та терміновими показаннями з приводу компресійного синдрому трахеї. Усім пацієнтам у доопераційний період проведено ультразвукове дослідження щитоподібної залози, доповнене еластографією з визначенням коефіцієнта жорсткості та швидкості зсувної хвилі. У 88 хворих діагностовано полінодозний еутиреоїдний шийно‑загруднинний зоб, у 79 — диференційовані форми раку щитоподібної залози.

Результати. Результати імуногістохімічних досліджень підтвердили наявність трьох ступенів проліферативної активності щитоподібної залози. Установлено залежність між показниками еластографії та маркерами проліферативної активності. Від типу еластограми та ступеня проліферативної активності тканини щитоподібної залози залежить тактика ведення пацієнта: динамічне спостереження або хірургічне лікування з вибором обсягу оперативного втручання, зокрема малоінвазивного.

Висновки. Вважаємо за доцільне проведення на доопераційному етапі імуноцитохімічного дослідження пунктатів щитоподібної залози, отриманих під час еластографії з найпідозріліших вузлів.

Оцінка методів ідентифікації та моніторингу нервів гортані

2025-03-31T12:04:35+03:00

Функціональними цілями хірургії щитоподібної залози є забезпечення цілісності поворотного нерва гортані та зовнішньої гілки верхнього гортанного нерва і збереження нормального голосу.

Мета роботи — оцінити методи ідентифікації та моніторингу нервів гортані й визначити їхнє значення для підвищення прогностичної значущості позитивного результату при проведенні хірургічних втручань на щитоподібній залозі.

Матеріали та методи. Проаналізовані результати нейромоніторингу зовнішньої гілки верхнього гортанного нерва і поворотного нерва гортані при виконанні тиреоїдектомій у 348 хворих. У 128 із них застосували метод реєстрації за звуковими сигналами з використанням ларингеальної маски, у 186 — метод візуального та пальпаторного контролю скорочення персне‑щитоподібного м’яза і м’язів гортані, у 34 — метод електроміографії голчастими електродами, введеними в щитоподібний хрящ.

Результати. Установлено, що досліджувані методи є чутливими та легко відтворюваними. На їх результати не впливають чинники, пов’язані з виконанням операції, але вони мають недоліки. Неможливо застосувати метод із ларингеальною маскою за звуковими сигналами в режимі постійного нейромоніторингу. Метод візуальної та пальпаторної оцінки є більш суб’єктивним, ніж об’єктивним. Його результати не можна представити кількісно. Цей метод не придатний до використання в режимі постійного моніторингу. Метод електроміографії голчастими електродами, введеними в щитоподібний хрящ, характеризується високою чутливістю, точністю та об’єктивністю. Його можна застосовувати в переривчастому й постійному режимах. Він є альтернативою методу ідентифікації нервів гортані електродами на ендотрахеальній трубці.

Висновки. Проаналізовані методи інтраопераційної ідентифікації та моніторингу нервів гортані є простими й невибагливими у використанні, мають високу ефективність і точність. Їхнє застосування дає змогу відмовитися від технології нейромоніторингу електродами на ендотрахеальній трубці, спростити його виконання, підвищити специфічність і позитивне прогностичне значення до 100%.

Роль рівня антитіл до тиреоїдної пероксидази в плануванні органощадних операцій на щитоподібній залозі

2025-03-30T15:20:59+03:00

Головною перевагою органощадних операцій порівняно з тиреоїдектомією є можливість збереження еутиреоїдного статусу пацієнтів у післяопераційний період. Прогнозування розвитку післяопераційного гіпотиреозу могло б сприяти індивідуалізації підходу до пацієнта і допомогти хірургам визначити оптимальний обсяг операції.

Мета роботи — дослідити зв’язок між підвищеним рівнем антитіл до тиреоїдної пероксидази (АТ‑ТПО) на доопераційному етапі та розвитком гіпотиреозу після органощадного оперативного втручання на щитоподібній залозі (ЩЗ).

Матеріали та методи. У моноцентровому ретроспективному дослідженні за участю 61 пацієнта, прооперованих в умовах Українського науково‑практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин у період із листопада 2022 р. до грудня 2023 р. в обсязі гемітиреоїдектомія з видаленням перешийка та пірамідної частки (за наявності), визначали показник АТ‑ТПО на доопераційному етапі. Залежно від значення АТ‑ТПО хворих розподілили на дві групи. Перша група (n=17) — пацієнти, в яких виявлено підвищення рівня АТ‑ТПО щодо референтних значень. Друга група (n=44) — пацієнти, в яких не зареєстровано підвищення досліджуваного показника. Також визначали концентрацію тиреотропного гормону та вільного тироксину в сироватці крові пацієнтів через 1 та 6 міс після операції.

Результати. Після операції гіпотиреоз виявлено у 9 хворих першої групи та 13 другої групи. Частки хворих із гіпотиреозом і без нього в першій групі суттєво не відрізнялися (52,9 і 47,1% відповідно), тоді як у другій групі частка пацієнтів із гіпотиреозом була значущо меншою (29,5 та 70,5%, p<0,01). Згідно з розрахунками, імовірність виникнення післяопераційного гіпотиреозу в пацієнтів із підвищеним вмістом АТ‑ТПО майже в 2,7 разу вища (відношення шансів — 2,683; p>0,05). Гіпотеза про існування залежності між підвищеним рівнем АТ‑ТПО та наявністю післяопераційного гіпотиреозу в нашій серії спостережень не отримала достовірного підтвердження.

Висновки. Імовірність розвитку післяопераційного гіпотиреозу в 2,7 разу більша в групі пацієнтів із підвищеним рівнем АТ‑ТПО, ніж у групі з нормальним вмістом, але цей зв’язок не є статистично значущим. Підвищення рівня АТ‑ТПО на доопераційному етапі не має вирішального значення при виборі обсягу оперативного втручання на щитоподібній залозі.

Взаємозв’язок між гормональними й ауксологічними показниками, стимульованими рівнями гормону росту та кістковим віком у дітей із соматотропною недостатністю

2025-03-30T15:21:35+03:00

Затримка росту лишається однією з провідних проблем сучасної ендокринології. Важливою причиною затримки росту та фізичного розвитку дитини є соматотропна недостатність (СН), що виникає внаслідок порушення секреції гормону росту (ГР) гіпофізом та гіпоталамічної регуляції секреції ГР гіпоталамусом, дефекту біосинтезу ГР, зниження чутливості периферичних тканин до ГР (зниження продукції ростових факторів).

Мета роботи — визначити рівень греліну у хворих на СН та його можливий взаємозв’язок з деякими гормональними та ауксологічними показниками.

Матеріали та методи. Проведено обстеження 26 дітей із низькорослістю віком від 4 років 10 міс до 13 років 11 міс. Середній ріст пацієнтів становив (127,03±3,31) см, середня маса тіла — (28,34±2,04) кг. Для вивчення показників фізичного розвитку використовували антропометричні методи. Для визначення кісткового віку застосовували атлас W. W. Greulich і S. P. Pyle. Усі пацієнти мали першу стадію статевого розвитку за шкалою Tanner. Діагностика СН ґрунтувалась на дослідженні фонового значення та піку викиду ГР на тлі фармакологічної стимуляції.

Результати. Вміст греліну в плазмі крові становив у середньому (2,97±0,34) нг/ мл, тобто був у межах референтних значень та статистично значущо не відрізнявся від показників осіб контрольної групи. Рівень 25(OH)D у плазмі крові становив у середньому (58,57±4,55) нмоль/ л, що відповідало недостатності вітаміну D. Концентрація вітамін D‑зв’язувального глобуліну (віт. D‑ЗГ) у плазмі крові становила в середньому (100,17±10,49) нг/ мл, паратгормону — (31,98±4,10) пг/мл.

Висновки. Більшість (75%) пацієнтів із СН мали нормальні показники греліну й паратгормону та підвищений вміст віт. D‑ЗГ. Рівень греліну обернено пропорційно корелював із концентрацією віт. D‑ЗГ та прямо пропорційно — з фоновим і стимульованим рівнями ГР та вмістом інсуліноподібного фактора росту‑1.

Взаємозв’язок індексу маси тіла, обводу талії та клініко-лабораторних показників у чоловіків різного віку, хворих на цукровий діабет 2 типу

2025-03-30T16:11:09+03:00

Зв’язок між ожирінням і цукровим діабетом 2 типу (ЦД 2 типу) давно встановлено, він пояснює високу поширеність ЦД 2 типу у багатьох країнах. Цукровий діабет 2 типу є основним чинником ризику розвитку серцево‑судинних захворювань. Недостатньо вивчено появу різних ускладнень ЦД 2 типу залежно від індексу маси тіла (ІМТ) і обводу талії (ОТ), роль вікового чинника в розвитку ускладнень ЦД 2 типу при ожирінні.

Мета роботи — з’ясувати взаємозв’язок ІМТ, ОТ і клініко‑лабораторних показників у чоловіків різного віку, хворих на ЦД 2 типу.

Матеріали та методи. Обстежено 230 чоловіків, хворих на ЦД 2 типу, віком від 30 до 80 років. Проаналізовані такі показники, як ІМТ, ОТ, обвід стегон (ОС), ОТ/ОС, артеріальний тиск, рівень глікемії та глікованого гемоглобіну, показники ліпідограми, функції печінки й нирок, наявність серцево‑судинних ускладнень ЦД 2 типу.

Результати. При зростанні ІМТ підвищується артеріальний тиск, рівень тригліцеридів та С‑пептиду. Збільшення величини співвідношення ОТ/ОС супроводжується зростанням рівня холестерину в крові, але він залишається в межах норми, а його фракції статистично значущо не змінюються. Також не змінюються показники функції нирок та печінки. У чоловіків із ЦД 2 типу віком до 60 років виявлено статистично значущі кореляції ІМТ і ОТ/ОС з артеріальним тиском, рівнем С‑пептиду, холестерину, ліпопротеїнів низької густини, тригліцеридів і аланінамінотрансферази в крові, тоді як в осіб віком понад 60 років — лише статистично значущу кореляцію ІМТ і ОТ/ОС із рівнем С‑пептиду. Установлено статистично значуще зростання частоти ІХС і хронічної серцевої недостатності ІІ ст. зі збільшенням величини співвідношення ОТ/ОС.

Висновки. Ожиріння підвищує ризик розвитку серцево‑судинних ускладнень ЦД 2 типу. Ожиріння асоційоване з несприятливими змінами вуглеводного та ліпідного обміну в чоловіків із ЦД 2 типу віком до 60 років, але цей зв’язок практично відсутній у старшій віковій групі. Можна припустити, що збільшення маси тіла при старінні менш метаболічно несприятливе порівняно з молодим віком, оскільки є природним процесом.

Особливості клінічного перебігу постковідного синдрому у хворих на цукровий діабет 2 типу

2025-03-30T20:46:51+03:00

Мета роботи — вивчити особливості клінічного перебігу постковідного синдрому (ПС) у хворих на цукровий діабет (ЦД) 2 типу.

Матеріали та методи. Обстежено 53 хворих на ЦД 2 типу без ПС та 49 пацієнтів із ПС. Використовували загальноклінічні методи (збір скарг, даних анамнезу та фізикальне обстеження). Якість життя пацієнтів вивчали за допомогою опитувальника SF‑36. Досліджували основні клінічні симптоми ПС, функції зовнішнього дихання, показники антропометрії та біоімпедансометрії, структурно‑функціональні зміни міокарда. Проаналізовано порушення ритму та провідності. Виразність задишки оцінювали за Модифікованою шкалою задишки Медичної дослідницької ради (The Modified Medical Research Council Dyspnea (mMRC)). Толерантність пацієнтів до фізичного навантаження визначали за тестом із 6‑хвилинною ходьбою (ходьба на певну дистанцію у власному темпі).

Результати. Хворі на ЦД 2 типу з ПС частіше скаржилися на тривалий кашель, біль у грудній клітці, задишку, втому, м’язову слабкість, напади різкої втоми, порушення сну, тривогу, депресію, серцебиття, біль у суглобах, біль у животі, діарею та лихоманку. За даними опитувальника SF‑36 виявлено зміни якості життя (зниження фізичної активності, загального здоров’я, життєздатності, емоційного статусу, толерантності до фізичного навантаження). У цих працієнтів виявлено вищі індекс маси тіла та відсоток вісцерального жиру й меншу м’язову масу. Форсована життєва ємність легень та об’єм форсованого видиху за 1 секунду були статистично значущо нижчими, ніж у групі порівняння. Частіше реєстрували синусову тахікардію, суправентрикулярну й шлуночкову екстрасистолію, фібриляцію передсердь, порушення провідності, виразніші структурно‑функціональні зміни розмірів лівого передсердя.

Висновки. Клінічний перебіг ПС у пацієнтів із ЦД 2 типу супроводжується зниженням якості життя, виразнішими структурно‑функціональними змінами міокарда (за даними ехокардіографії), порушеннями функції зовнішнього дихання (за даними спірометрії) на тлі вищого індексу маси тіла й відсотка вісцерального жиру та меншої м’язової маси.

Анізомелія: статичний, динамічний та патогенетичний аспекти впливу на розвиток трофічних виразок при цукровому діабеті

2025-03-31T12:59:41+03:00

Наявність різниці в довжині нижніх кінцівок (анізомелія) — поширене явище, що спостерігається в 65—90% населення. У здорових осіб різниця <2 см вважається варіантом норми, але в пацієнтів із цукровим діабетом навіть незначна анізомелія може стати тригером розвитку трофічних виразок через порушення розподілу плантарного тиску.

Мета роботи — провести аналіз сучасних даних літератури щодо поширеності анізомелії в різних вікових групах та серед пацієнтів із діабетом, оцінити вплив її статичного, динамічного та патогенетичного аспектів на розвиток трофічних виразок при цукровому діабеті на підставі опублікованих матеріалів і результатів власного дослідження.

Матеріали та методи. Проведено систематичний огляд літератури з використанням баз даних PubMed, Scopus та Web of Science (2019—2024)., а також власне дослідження, в якому обстежено 200 осіб, із них 99 із цукровим діабетом. Оцінювали поширеність анізомелії в різних вікових групах та її зв’язок із формуванням трофічних виразок. Вимірювання довжини нижніх кінцівок проводили за допомогою сконструйованого нами пристрою з використанням мобільного додатку «віртуальна лінійка». Статистичний аналіз виконано за допомогою SPSS 27.0.

Результати. Огляд літератури виявив, що анізомелія є поширеним явищем та може суттєво впливати на біомеханіку стопи, спричиняючи нерівномірний розподіл навантаження. Це підвищує ризик розвитку трофічних виразок у пацієнтів із цукровим діабетом, особливо за наявності нейропатичних порушень. У нашому дослідженні анізомелію зареєстровано в 74,5% загальної популяції із середнім значенням (0,95±0,45) см. Серед пацієнтів із цукровим діабетом різниця в довжині нижніх кінцівок виявлена в 70,7% випадків. Не встановлено статистично значущої різниці за поширеністю анізомелії між різними віковими групами (p=0,232). Частота анізомелії серед пацієнтів із цукровим діабетом не відрізнялася від такої в здоровій популяції (p=0,346). У хворих на цукровий діабет із трофічними виразками стопи анізомелія виявлена в 72% випадків, у 65,2% пацієнтів виразки формувалися на коротшій кінцівці (p=0,025), що підтверджує зв’язок між асиметричним розподілом навантаження та формуванням виразок.

Висновки. Основний патогенетичний вплив анізомелії у хворих на ЦД реалізується через статичне зміщення осі маси тіла й асиметричне навантаження на нижні кінцівки, перерозподіл плантарного тиску в динамічному режимі з подовженням фази опори на коротшу кінцівку, що на тлі неадекватної сенсомоторної, судинної та трофічної компенсації призводить до розвитку плантарних виразок. Тому рання діагностика та своєчасна ортопедична корекція анізомелії в пацієнтів із ЦД є важливим компонентом профілактики та лікування трофічних виразок стопи, а її інтеграція в комплексну терапію дасть змогу значно поліпшити прогноз та якість життя пацієнтів.

Аналіз причин та клінічного перебігу захворювань щитоподібної залози за наявності автоімунного overlap-синдрому

2025-03-31T14:34:43+03:00

Останнім часом збільшилися захворюваність і поширеність автоімунних уражень щитоподібної залози (ЩЗ), зокрема автоімунного тиреоїдиту та хвороби Грейвса, які інколи виявляються у вигляді автоімунного «перехресного» синдрому (overlap‑синдрому). Серед тригерів цього ураження розглядають як генетичні чинники, так і чинники довкілля, які за певних умов спричиняють реалізацію виявів автоімунного континууму, що може відбуватись або одночасно, або послідовно. Попри наявність низки наукових досліджень остаточно не з’ясовано етіології, патогенезу і клінічного перебігу автоімунного overlap‑синдрому.

Мета роботи — проаналізувати можливі тригери автоімунного overlap‑синдрому та з’ясувати особливості клінічного перебігу захворювань ЩЗ на прикладі клінічного випадку.

Розглянуто випадок пацієнтки з автоімунним overlap‑синдромом. Пацієнтка О., 33 роки, працює майстром манікюру. Звернулася зі скаргами на пришвидшене серцебиття, задишку при незначному навантаженні, безсоння, неврівноваженість, схуднення, втому. В анамнезі — невдале екстракорпоральне запліднення. Перша вагітність із завмерлим на восьмому тижні плодом, друга вагітність на 17—18‑му тижні завершилася самостійним викиднем. Через 3 міс після цього відбулася перша маніфестація хвороби Грейвса. Призначено тиреостатичне лікування тіамазолом упродовж 2,5 міс, яке було припинено через алергійну реакцію на тлі досягнення еутиреозу. Зареєстровано незначне підвищення антитіл до рецептора тиреотропного гормону (АТ‑рТТГ) на тлі суттєвого збільшення продукції антитіл до тиреоїдної пероксидази (АТ‑ТПО) і антитіл до тиреоглобуліну (АТ‑ТГ), а також структурні зміни в ЩЗ, притаманні АІТ. Спонтанне поліпшення стану сприяло настанню третьої вагітності, пацієнтка народила здорового хлопчика. Годувала грудьми впродовж 1,2 року. Через рік після пологів стався рецидив. Виявлялись клінічні симптоми хвороби Грейвса з помірною гіперплазією ЩЗ, зниження рівня вітаміну D. Лікувалася карбімазолом до досягнення стану еутиреозу та зниження рівня АТ‑рТТГ упродовж 8 міс. Однак через рік знову стався рецидив. Відомо, що рідна сестра також має захворювання ЩЗ. При обстеженні: екзофтальм та очні симптоми тиреотоксикозу відсутні, наявний тремор верхніх кінцівок. Діяльність серця ритмічна, тони звичайної гучності, м’який систолічний шум на верхівці, тахікардія до 110—120 за 1 хв, артеріальний тиск — 100/70 мм рт. ст. Зареєстровано зниження рівня тиреотропного гормону до 0,285 мкОд/ мл, підвищення рівня вільного тироксину до 2,17 нг/ дл, вільного трийодтироніну — до 3,28 пг/мл, а також збільшення продукції АТ‑рТТГ, АТ‑ТПО, АТ‑ТГ, анемію легкого ступеня. Під час ультразвукового дослідження виявлено незначну гіперплазію ЩЗ, вогнищево підвищену ехогенність, структура неоднорідна, мозаїчна, гіперваскуляризація. З огляду на клінічні симптоми тиреотоксикозу при характерних змінах ЩЗ, притаманних обом захворюванням, установлено діагноз автоімунного overlap‑синдрому. Обрано тактику консервативного ведення пацієнтки з призначенням карбімазолу, комплексу вітамінів групи B, заліза, β‑блокаторів до настання клініко‑імунологічної ремісії та гальмування процесів автоагресії.

Висновки. Тригерами автоімунного overlap‑синдрому є насамперед генетичний чинник, особливо в жінок молодого віку, а також стрес, дефіцит вітаміну D, вплив хімічних речовин, зокрема ацетонвмісних і застосування гормональних препаратів, зокрема прогестерону. Автоімунний overlap‑синдром слід вважати синдромом, який об’єднує два захворювання ЩЗ. Клінічний перебіг може бути з початковою маніфестацією хвороби Грейвса, у подальшому приєднується автоімунний тиреоїдит із рецидивним перебігом, що потребує ретельного дослідження для розробки персоніфікованого раціонального лікування, перевагу слід віддавати консервативному. Наявність автоімунного overlap‑синдрому спричиняє клінічні вияви захворювань ЩЗ, зокрема хвороба Грейвса виявляється тиреотоксичною кардіоміопатією, нейропатією з помірною гіперплазією та неоднорідністю структури ЩЗ на тлі істотного підсилення автоагресії за відсутності тиреотоксичної офтальмопатії та дермопатії.