Clinical Endocrinology and Endocrine Surgery

Первинний альдостеронізм та серцево-судинний ризик. Огляд

О. А. Товкай, A. Grossman, Т. Ю. Юзвенко, В. І. Паньків — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

В огляді розглянуто первинний альдостеронізм (ПА) як головну причину вторинної гіпертензії та серцево‑судинний ризик. Первинний альдостеронізм має місце в 5—10% пацієнтів з артеріальною гіпертензією. Основні етіологічні чинники ПА — двобічна ідіопатична гіпертрофія та аденома, що продукує альдостерон. До менш поширених причин належать однобічна гіперплазія надниркової залози, сімейний гіперальдостеронізм типу I—IV, карцинома, що продукує альдостерон, та ектопічна продукція альдостерону. Цей стан характеризується надмірною секрецією альдостерону, призводить до збільшення реабсорбції натрію та води разом із втратою калію, що завершується чіткими клінічними ознаками підвищеного рівня альдостерону, зниженого рівня реніну та артеріальної гіпертензії. Гіпокаліємія трапляється лише у 28 % хворих на ПА і не належить до основних показників. Детально розглянуто зв’язок ПА з підвищеним ризиком розвитку серцево‑судинних захворювань незалежно від рівня артеріального тиску. У хворих на ПА реєструють підвищену частоту серцево‑судинних подій порівняно з пацієнтами з есенціальною гіпертензією з поправкою на вік, стать і рівень артеріального тиску. Попри поширеність, ПА часто залишається недіагностованим, що свідчить про потребу в розширених протоколах скринінгу. Діагностика ПА передбачає оцінку величини співвідношення альдостерон/ренін (початковий інструмент скринінгу), а потім — проведення підтверджувальних тестів. При порушенні співвідношення альдостерон/ренін слід виконати підтверджувальне тестування, щоб запобігти помилковим результатам. Обстеження на предмет виявлення ПА слід проводити в пацієнтів із артеріальною гіпертензією: помірною (> 160—179/100—109 мм рт. ст.) або тяжкою (> 180/110 мм рт. ст.), резистентною до лікування, з ідіопатичною або спричиненою діуретиками гіпокаліємією, випадково діагностованою пухлиною надниркових залоз, якщо у родичів першого покоління діагностовано ПА, або сімейний анамнез вказує на раннє виникнення артеріальної гіпертензії, або церебрально‑судинні порушення в молодому віці (< 40 років), із супутнім обструктивним апное сну.

Агоністи рецепторів глюкагоноподібного пептиду-1 у лікуванні пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу та метаболічно-асоційованою стеатозною хворобою печінки. Огляд

С. М. Ткач — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Останніми роками значно зростає поширеність метаболічно‑асоційованої стеатозної хвороби печінки (МАСХП) у пацієнтів із цукровим діабетом (ЦД) 2 типу. Тому існує нагальна потреба у вивченні нових стратегій лікування цієї патології, зокрема для запобігання прогресуванню стеатозу та фіброзу печінки й зменшенню смертності, пов’язаної із захворюванням печінки. Нещодавно проведено систематичний огляд і метааналіз рандомізованих контрольованих досліджень для оцінки ефективності та безпечності агоністів рецепторів глюкагоноподібного пептиду‑1 (GLP‑1 RAs) у лікуванні стеатозу та фіброзу печінки в пацієнтів із ЦД 2 типу та МАСХП. У метааналіз було залучено 8 випробувань (468 учасників із ЦД 2 та МАСХП). Аналіз первинних результатів показав, що введення GLP‑1 RAs у пацієнтів із ЦД 2 типу й МАСХП значно зменшило вміст внутрішньопечінкового жиру, підшкірної та вісцеральної жирової тканини, аналіз вторинних результатів виявив, що GLP‑1 RAs сприяли значному зниженню рівня аланінамінотрансферази, аспартатамінотрансферази, маси тіла, індексу маси тіла, обводу талії, вмісту глюкози в крові натще, глікованого гемоглобіну, загального холестерину і тригліцеридів, індексу інсулінорезистентності порівняно з контрольними схемами лікування. Основними побічними явищами, пов’язаними з GLP‑1 RAs, були легкий або помірний шлунково‑кишковий дискомфорт і гіпоглікемія, які зникали протягом кількох тижнів. GLP‑1 RAs ефективні в пацієнтів із ЦД 2 типу та МАСХП: зменшують рівень маркерів запалення, масу тіла, обвід талії, індекс інсулінорезистентності. Таким чином, GLP‑1 RAs можна розглядати як потенційну стратегію лікування пацієнтів із ЦД 2 типу та МАСХП за відсутності протипоказань. Для розуміння впливу GLP‑1 RAs на перебіг МАСХП і потенційних механізмів, за допомогою яких вони чинять лікувальний ефект та запобігають прогресуванню МАСХ, необхідно провести дослідження.

Фетшеймінг або стигматизація ожиріння. Огляд літератури

Л. В. Наумова, У. О. Наумова, Т. І. Крицький, Ю. В. Бойко — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Оглядову статтю присвячено стигматизації — навішуванню соціальних ярликів. Особу з надмірною масою тіла більшість людей вважають слабкою, лінивою, безвільною, неуспішною. Останніми роками тему стигматизації ожиріння почали вивчати не лише в суспільстві, а й у медичних установах. Особи, які страждають на ожиріння, відчувають засудження, неприйняття на вулиці, у громадському транспорті, навчальних закладах, на роботі, у магазинах. Ба більше, пацієнти із надмірною масою тіла почуваються знедоленими, а часто навіть засудженими своїми лікарями. При цьому лікарі зазвичай не усвідомлюють стигматизацію ожиріння, актуальність цієї теми та важливість її обговорення з пацієнтом. Унаслідок цього пацієнт скасовує консультації та навіть перериває лікування. Зрештою все це спричиняє збільшення маси тіла та підвищує ймовірність появи нових, супутніх ожирінню захворювань і навіть пограничних психологічних станів. Попри те що проблема ожиріння відома давно, лише в останні кілька років його почали визнавати як хронічне захворювання, що безперервно рецидивує. Пізніше прийшло розуміння необхідності викорінення стигми та дискримінації людей через їхню масу тіла. Слово «стигма» в перекладі означає клеймо, яким часто «нагороджують» пацієнтів із різними захворюваннями, наприклад, гіпертоніків чи діабетиків. Пацієнти з коморбідною патологією на тлі ожиріння стають ще більш вразливими і чутливими не лише до слів медичного персоналу, а й до людей, які їх оточують. Стигма та дискримінація впливають на самосвідомість осіб з ожирінням, спричиняючи в них депресію, занижену самооцінку та відчай. Стигматизація ожиріння — це стрес для всіх пацієнтів, що може призвести до відчуття сорому, провини, невдачі та страху. Останній супроводжується викидом кортизолу, а одним із способів подолання страху чи стресу є використання їжі. Таким чином формується хибне коло: стигма — стрес — підвищення рівня кортизолу — споживання більшої кількості їжі — збільшення маси тіла — ожиріння — стигматизація ожиріння.

Ідентифікація та моніторинг нервів гортані: технології та проблеми. Огляд літератури

Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Оглядова стаття присвячена важливій проблемі хірургічного лікування захворювань щитоподібної залози — запобіганню травмам нервів гортані та наслідкам, пов’язаним із ними. Одним зі шляхів її вирішення є проведення ідентифікації та моніторингу нервів під час операції. Проаналізовано методи й технології, які застосовують для ідентифікації та моніторингу нервів гортані. Розглянуто питання ефективності й доцільності їх використання. Наведено визначення термінів «ідентифікація нервів» і «нейромоніторинг нервів гортані». Першим терміном позначають процедуру розпізнавання нерва серед тканин хірургічної рани. Нейромоніторинг — це постійний контроль за нервом під час виконання операції. Для запобігання травмам нервів гортані важливе значення має поєднання цих двох дій і дотримання їхньої послідовності — спочатку ідентифікація нерва, а потім його моніторинг упродовж операції. Автори виділили два етапи в процесах ідентифікації та нейромоніторингу нервів гортані — електростимуляція і реєстрація її результатів. Наведено детальну характеристику кожного з етапів, методи і засоби їх реалізації, технології виконання, переваги та недоліки. Описано авторський метод ідентифікації та нейромоніторингу нервів гортані з використанням ларингеальної маски, який ґрунтується на нейрохронаксичній теорії звукоутворення. Зроблено висновок про доцільність застосування ідентифікації та нейромоніторингу нервів гортані при виконанні операцій на щитоподібній залозі, оскільки вони дають змогу зменшити кількість парезів гортані. Сучасні технології ІОНМ не забезпечують абсолютної точності. Деякі з них технічно складні, а отримані результати залежать від багатьох чинників які суттєво впливають на достовірність. Наголошено на потребі в створенні надійної, фізіологічно обґрунтованої, простої у використанні технології для ідентифікації та нейромоніторингу нервів гортані.

Діабет-індукований остеопороз. Огляд

В. Є. Кондратюк, А. П. Стахова — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

В огляді літератури висвітлено вплив остеопорозу на стан здоров’я населення. Основну увагу приділено одному із видів вторинного остеопорозу — діабет‑індукованому остеопорозі. Наведено механізми втрати кісткової маси, описано взаємодію між остеобластами та остеокластами, роль імунних клітин у процесі остеопорозу за умов гіперглікемії. Визначено чинники ризику діабет‑індукованого остеопорозу при цукровому діабеті 1 та 2 типу й причини зменшення мінеральної щільності кісток.

Висока частота переломів у пацієнтів із цукровим діабетом спричинена як негативним впливом гіперглікемії на архітектоніку кістки, так і дією гіпоглікемії, що підвищує ризик падінь. Поряд з гіперглікемічно‑опосередкованими процесами в кістці в патогенезі діабет‑індукованого остеопорозу важливе значення має стан мікроциркуляторного русла, м’язової тканини та периферичної нервової системи. Поглиблене вивчення імунопорозу сприятиме створенню нових і розвитку наявних підходів до таргетного лікування остеопорозу. За даними літератури, у хворих на цукровий діабет 1 типу частота будь‑яких переломів підвищується втричі. Виявлено зв’язок гіперглікемії, інсуліну, інсуліноподібного фактора росту, анаболічних гормонів і С‑пептиду з розвитком діабет‑індукованого остеопорозу. Попри нижчу частоту переломів у хворих на цукровий діабет 2 типу порівняно з цукровим діабетом 1 типу, основними причинами переломів є високий ризик падінь, накопичення кінцевих продуктів глікозилювання, що прогресує, низький рівень метаболізму кісткової тканини, а також ожиріння та інсулінорезистентність. Схарактеризовано вплив гіпоглікемічних препаратів на ризик переломів і мінеральну щільність кісткової тканини. Метформін і агоністи рецепторів глюкагоноподібного пептиду‑1 мають найсприятливіший профіль безпечності щодо переломів у хворих на ЦД за наявності вторинного остеопорозу. У хворих на цукровий діабет найефективнішими антиостеопоротичними препаратами є бісфосфонати, андрогени та інгібітор ліганд‑рецептора активатора ядерного фактора kB (RANKL).

Академіку Миколі Дмитровичу Троньку — 80!

Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Професору Борису Микитовичу Маньковському — 60!

Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Зв’язок між патогістологічними характеристиками пухлини та віддаленим метастазуванням диференційованого раку щитоподібної залози

Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Папілярний рак щитоподібної залози є найбільш прогностично сприятливим для пацієнтів. Згідно з рекомендаціями National Comprehensive Cancer Network (NCCN) таким пацієнтам можна проводити органощадні операції без терапії радіоактивним йодом (РЙТ). Однак деякі чинники, наприклад, судинна інвазія, багатофокусність, наявність регіонарних метастазів тощо, підвищують стратифікаційні ризики для пацієнта та є приводом для виконання об’ємніших оперативних втручань і проведення РЙТ. При диференційованому раку щитоподібної залози (ДРЩЗ) 5‑річна та 10‑річна загальна виживаність становлять 100 і 96% відповідно.

Мета роботи — дослідити зв’язок між патогістологічними характеристиками пухлини ДРЩЗ і віддаленим метастазуванням.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 522 пацієнти віком від 4 до 79 років (середній вік — (40,2±0,6) року), які були прооперовані з приводу раку щитоподібної залози та пройшли РЙТ. Пацієнтів розподілили на дві групи залежно від наявності віддалених метастазів — 28 (5,4%) осіб із віддаленими метастазами та 494 (94,6%) без віддалених метастазів.

Результати. Використовуючи дані патогістологічних висновків, обидві групи хворих порівнювали за такими критеріями: патоморфологічний підтип ДРЩЗ, судинна інвазія, інша екстраординарна інвазія, багатофокусність, розмір первинної пухлини та найбільшого фокуса, сумарний розмір фокусів для багатофокусних раків, кількість і максимальний розмір метастазів у центральний та латеральний лімфатичні колектори шиї.

Висновки. Не виявлено статистично значущого зв’язку між патоморфологічним підтипом раку щитоподібної залози, наявністю судинної та екстраорганної інвазії та наявністю віддалених метастазів, але встановлено зв’язок із багатофокусністю. У групі хворих із віддаленими метастазами зареєстрували більший розмір первинного вогнища, кількість і більший розмір регіонарних метастазів.

Показники больового синдрому в післяопераційний період при ендопротезуванні кульшового та колінного суглобів у хворих на цукровий діабет

Л. М. Зенкіна — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Ендопротезування кульшового та колінного суглобів — поширені оперативні втручання. Одним із захворювань, які негативно впливають на результати цих операцій, є цукровий діабет.

Мета роботи — визначити больовий синдром під час анестезіологічного забезпечення і в ранній післяопераційний період при ендопротезуванні кульшового та колінного суглобів у пацієнтів із супутнім цукровим діабетом.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 69 хворих, яким проведено ендопротезування кульшового та колінного суглобів. Пацієнтів розподілили на три групи відпoвіднo дo схеми анестезіологічного зaбeзпeчeння: у першій групі (n=20) застосовували багатокомпонентну низькопотокову анестезію зі штучною вентиляцією легень, у другій групі (n=24) — спінальну анестезію, у третій групі (n=25) — спінально‑епідуральну анестезію із седацією дексмедетомідином.

Результати. Установлено статистично значущу відмінність за виразністю больового синдрому через 6, 12, 18 і 24 год після операції. Через 6 год у групі 1 біль був сильнішим, ніж у групі 2 (p<0,001) і групі 3 (p<0,001), тоді як у групах 2 та 3 біль був однакової інтенсивності (p>0,05). Через 12 год після операції показник болю в групі 1 статистично значущо перевищував такий у групі 2 (p<0,01) і групі 3 (p<0,001), а біль у групі 2 був сильнішим, ніж у групі 3 (p<0,05). Через 18 год біль у групах 1 та 2 статистично значущо був сильнішим, ніж у групі 3 (обидва p<0,001), а в групах 1 та 2 рівень болю статистично значущо не відрізнявся (p>0,05). Через одну добу після операції статистично значущо сильніший біль зареєстровано в групі 1 порівняно з групою 3 (p<0,001) і в групі 2 порівняно з групою 3 (p<0,001), рівень болю в групах 1 та 2
не відрізнявся (p>0,05).

Висновки. Для анестезіологічного забезпечення операцій ендопротезування кульшового та колінного суглобів можна використовувати будь‑яку із зазначених методик, але найкращі результати знеболювання в післяопераційний період забезпечили регіонарні методи анестезії порівняно із загальною анестезією. Найкраще були знеболені пацієнти при використанні спінально‑епідуральної
анестезії.

Прегравідарна підготовка жінок із гіпоандрогенізмом і жіночою сексуальною дисфункцією

Л. М. Семенюк, Т. Ю. Юзвенко, Є. С. Козачук, Л. С. Чернуха — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Настання вагітності у природному циклі — завдання, яке потребує злагодженої роботи як центральних рівнів регуляції роботи гіпоталамо‑гіпофізарних гормонів, так і периферичних. Аналіз репродуктивного здоров’я жінок із порушенням менструального циклу на тлі гіпоандрогенізму свідчить про незадовільний перебіг ранніх етапів гравідарного процесу із подальшим формуванням безпліддя на тлі зниженого оваріального резерву. Клінічним маркером гіпоандрогенізму в жінок репродуктивного віку вважають гіполубрикацію.

Мета роботи — оптимізувати прегравідарну підготовку в жінок із гіпоандрогенізмом, порушенням менструального циклу та ранніми втратами вагітності в анамнезі.

Матеріали та методи. Проведно комплексне клініко‑лабораторне та інструментальне обстеження 90 жінок із порушенням менструального циклу та гіпоандрогенізмом, які отримували запропоновану терапію (45 жінок) або традиційну (45 пацієнток). Контрольну групу утворено із 30 здорових жінок на етапі прегравідарного обстеження. Вік жінок — 18—35 років. Проведено визначення гормонального репродуктивного тла на 5—7‑й день менструального циклу в усіх жінок, показника тиреотропного гормону, антитіл до тиреоїдної пероксидази, вітаміну D, гомоцистеїну. Запропонований алгоритм прегравідарних заходів передбачав: 1) оптимізацію роботи щитоподібної залози (після консультування із ендокринологом), 2) відновлення гіпофізарно‑яєчникових взаємозв’язків при функціональному центральному гіпогонадизмі, 3) терапію, спрямовану на оптимізацію рівня пролактину (цільове значення — 12,5 нг/ мл), 4) зниження рівня гомоцистеїну (цільовий рівень — 5,6 мкмоль/ л), 5) нормалізацію рівня вітаміну D (норма — 75—125 нмоль/ л, недостатність — 50—75 нмоль/ л, дефіцит <50 нмоль/ л). Цільові параметри контролю — відновлення лубрикації, овуляторність менструального циклу, настання та прогресування вагітності. Для статистичної обробки отриманих даних використовували програмне забезпечення IBM SPSS Statistics version 25.0. Контрольні терміни терапії — 3, 6 і 9 міс.

Результати. У жінок запропонована терапія сприяла відновленню рівня вітаміну D, починаючи з 6‑го місяця терапії, нормалізацію зареєстрували на 9‑му місяці. Це свідчить про необхідність тривалої дотації вітаміну D у жінок із гіпоандрогенізмом. Зниження рівня гомоцистеїну відзначено на 6‑му місяці лікування, його нормалізацію — через 9 міс. У групі із традиційною терапією реєстрували підвищений вміст гомоцистеїну та недостатність/дефіцит вітаміну D протягом усього терміну спостереження. У жінок, яким призначали запропоновану терапію, рівні фолікулостимулювального, лютеїнізувального і тиреотропного гормонів та пролактину мали тенденцію до нормалізації, починаючи з третього місяця терапії, найбільше зростання відзначено у лютеїнізувального гормону на 3—6‑й місяць лікування. Яєчниковий стероїдогенез наближався до показників контрольної групи через 6—9 міс терапії. Проандрогенний стероїдогенез у жінок починав збільшуватися на третій місяць терапії, набуваючи максимуму на дев’ятий місяць. У жінок із групи традиційної прегравідарної підготовки навіть через 9 міс зареєстрували незадовільний темп змін рівня вільного тестостерону та дегідроепіандростендіону сульфату. Ознаки жіночої сексуальної дисфункції у групі із запропонованою терапією повністю зникали через 3 міс лікування, тоді як на тлі традиційної терапії продовжували турбувати 91,1% жінок через 9 міс терапії. Після закінчення терміну спостереження менструальний цикл був регулярним у 40,0% жінок, які отримували запропоновану терапію, і у 6,7%, яким призначали традиційне лікування. Прогресуючих вагітностей у першій групі було 37,5% (успішно подолали лютеоплацентарний бар’єр), у другій групі — 8,8% (закінчилися перериванням вагітності в ранні терміни).

Висновки. Особливістю відновлення повноцінності менструального циклу жінок із гіпоандрогенізмом є період формування недостатності лютеїнової фази, що потребує додаткової терапії для забезпечення умов для повноцінності секреторної трансформації ендометрію. Гравідарний процес відбувається в несприятливих умовах, що може призвести до ранніх втрат вагітності. Термін прегравідарних заходів у цієї групи хворих має становити не менше 6—9 міс. Традиційна прегравідарна підготовка не сприяє відновленню центральних механізмів регуляції менструального циклу в жінок із гіпоандрогенізмом та повноцінному яєчниковому стероїдогенезу, що супроводжується ановуляцією, недостатністю лютеїнової фази, втратою вагітності в ранні терміни. Ознаки жіночої сексуальної дисфункції не зникають під впливом традиційного лікування.

Особливості перебігу гестації в жінок із вузловим зобом за умов йодного дефіциту

О. С. Паєнок, Б. Р. Грицишин, С. В. Ігнатович — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

За статистичними даними, під час вагітності спостерігається розвиток гіпотиреозу з підвищенням рівня тиреотропного гормону гіпофіза в 2,0—2,5% випадків, тиреотоксикозу внаслідок хвороби Грейвса — у 0,2%, транзиторного гіпертиреозу внаслідок невгамовного блювання вагітних — у 2—3%, автоімунного тиреоїдиту — у 10,0%. У післяпологовий період розвиток тиреопатій реєструють у 5—9% породіль. У 70—80% випадків діагностують хворобу Грейвса, у 20—30% — пригнічення функції щитоподібної залози (ЩЗ).

Мета роботи — вивчити особливості перебігу вагітності, пологів і післяпологового періоду в жінок із вузловими утвореннями в щитоподібній залозі за умов йодної недостатності.

Матеріали та методи. Під спостереженням перебувало 159 вагітних, які постійно проживають в умовах йодної недостатності. Пацієнток розподілили на дві групи — 52 жінки з наявністю в анамнезі оперативного втручання на ЩЗ із приводу вузлового утворення (перша група) та 57 жінок, яким призначили консервативне лікування з приводу вузлового зоба під час даної вагітності (друга група). Контрольну групу сформували із 50 практично здорових жінок із фізіологічним перебігом вагітності. За терміном вагітності та віком жінки в групах статистично значущо не відрізнялися.

Результати. Продемонстровано, що недостатнє надходження йоду в організм вагітної призводить до перинатальних ускладнень і потребує проведення моніторингу йодного балансу протягом вагітності, у післяпологовий та ранній неонатальний період. Загроза переривання вагітності при оперативному лікуванні вузлового зоба була в 42,3% пацієнток, при консервативному лікуванні — у 56,1%, плацентарна дисфункція — у 76,9% жінок 1‑ї групи і 57,9% жінок 2‑ї групи, прееклампсія І ступеня тяжкості — у 11,5 та 12,3% відповідно, анемія легкого і середнього ступеня тяжкості — у 78,9 і 64,9%, що статистично значущо (р <0,05) перевищує аналогічні показники в контрольній групі.

Висновки. У вагітних із вузловими утвореннями ЩЗ зафіксовано більшу кількість ускладнень упродовж вагітності незалежно від способу лікування вузлового зоба, ніж у жінок із фізіологічним перебігом вагітності.

Вплив синдрому обструктивного апное уві сні на клініко-інструментальні показники у хворих на ожиріння

В. С. Юзвенко — Sat, 30 Mar 2024 00:00:00 +0200

Діагностика та лікування синдрому обструктивного апное уві сні (СОАС) залишаються однією з актуальних проблем сучасної медицини, що зумовлено високою поширеністю синдрому. У клінічній практиці спостерігається гіподіагностика СОАС. Рання діагностика та лікування СОАС, зокрема застосування неінвазивної допоміжної вентиляції легень постійним позитивним тиском під час сну, могли б запобігти розвитку та прогресуванню захворювань серцево‑судинної системи, значно поліпшити якість життя людини.

Мета роботи — оцінити вплив СОАС на клініко‑інструментальні показники у хворих на ожиріння, встановити кореляційні зв’язки між характеристиками кардіореспіраторного моніторингу сну та морфофункціональними параметрами, показниками вуглеводного та ліпідного обміну.

Матеріали та методи. Під спостереженням перебувало 78 хворих на ожиріння I—II ступеня. За результатами кардіореспіраторного моніторингу сну було сформовано три групи пацієнтів: перша — 26 пацієнтів з індексом апное‑гіпопное (ІАГ) <30 епізодів на годину (нетяжкий ступінь СОАС), друга — 26 хворих з ІАГ ≥ 30 епізодів на годину (тяжкий ступінь СОАС), третя — 26 хворих на ожиріння без СОАС. Групи були порівнянні за відсотковим співвідношенням чоловіків і жінок, середнім віком та індексом маси тіла.

Результати. Збільшення маси тіла та величини індексу маси тіла у хворих на ожиріння пов’язано зі збільшенням кількості й загальної тривалості епізодів апное/гіпопное, ІАГ, а також зі зниженням рівня насиченості крові киснем (SpO₂). Обвід талії та стегон і величина їхнього співвідношення прямо пропорційно корелювали з кількістю та тривалістю епізодів апное/гіпопное, ІАГ, обернено пропорційно — з SpO₂. Додатні значення коефіцієнта Спірмена становили від 0,23 до 0,57, від’ємні — від –0,26 до –0,48 (р <0,05).

Висновки. У хворих на ожиріння із СОАС параметри кардіореспіраторного моніторингу сну (ІАГ, загальна тривалість епізодів апное) прямо пропорційно корелювали з індексом маси тіла, обводом талії, рівнем артеріального тиску, загального холестерину, тригліцеридів у крові. Обернено пропорційну кореляцію виявлено між сатурацією кисню та глікемією натще і рівнем глікованого гемоглобіну.