Clinical Endocrinology and Endocrine Surgery

Власний досвід органозберігаючих операцій у дітей із приводу папілярного раку щитоподібної залози

О. А. Товкай — 2025-09-30

Папілярний рак є найпоширенішим злоякісним новоутворенням щитоподібної залози. Захворюваність на диференційований рак щитоподібної залози у дітей зростає здебільшого через поліпшення діагностики та візуалізації, а не агресивності хвороби. Більшість досліджень зосереджувалися на захворюваності на папілярний рак щитоподібної залози (ПРЩЗ) у дітей, спричиненій радіаційним опроміненням після аварії на Чорнобильській АЕС. Традиційно в Україні переважала тотальна тиреоїдектомія(ТЕ) з лімфодисекцією, що супроводжувалося значною кількістю ускладнень.

Мета роботи — дослідити результати органозберігаючих операцій при папілярному раку щитоподібної залози категорії низького ризику в дітей і визначити необхідні умови для їх виконання.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 79 дітей віком 4—18 років, прооперовані у 2020—2025 рр., із них 66 виконано тотальну ТЕ, 13 — гемітиреоїдектомію (ГТЕ) за чіткими критеріями (_pT_1—2N₀M_x, інтрамуральне розташування пухлини, відсутність метастазів). Оцінювали безрецидивну виживаність, частоту ускладнень (гіпокальціємія, парез гортані) та потребу в замісній гормональній терапії (ЗГТ).

Результати. Рецидиви виявлено лише в 2 (3%) пацієнтів після ТЕ з категорією _pT_1—4N₁_a_‑_bM_х. У групах _pT_1—2N₀M_x після ТЕ та ГТЕ рецидивів не зафіксовано. Безрецидивна виживаність становила 96,97% після ТЕ й 100% після органозберігаючих втручань. Частота гіпокальціємії після ТЕ — 28,8%, після ГТЕ — 7,7%. Парез гортані зареєстровано в 16,7% пацієнтів лише після ТЕ. Більшість дітей після ГТЕ (70,7%) не потребували ЗГТ. Отримані результати свідчать про доцільність застосування органозберігаючих операцій у дітей із ПРЩЗ низького ризику. Вони дають змогу уникнути значної частини ускладнень, зберігаючи онкологічну безпечність. Відсутність рецидивів у пацієнтів із _pT_1—2N₀M_x підтверджує ефективність обраної тактики. Порівняння з дорослими пацієнтами не виявило статистично значущої різниці за потребою в ЗГТ, що свідчить про збереження функції залишкової тканини щитоподібної залози в дітей.

Висновки. Органозберігаючі операції є безпечними та ефективними для дітей із ПРЩЗ низького ризику. Вони знижують частоту ускладнень, зменшують потребу в ЗГТ та не впливають на онкологічні результати. Необхідно впровадити національні протоколи, що враховують сучасні міжнародні рекомендації та локальні особливості.

Ефективність лікування хворих на артеріальну гіпертензію залежно від ступеня зниження рівня вітаміну D

В. Є. Кондратюк — 2025-09-30

Численні експериментальні та клінічні дослідження виявили сильний зв’язок дефіциту вітаміну D із багатьма хронічними захворюваннями. Дефіцит вітаміну D розглядають як можливу причину підвищення артеріального тиску (АТ). Тривають дослідження потенційних позитивних наслідків застосування вітаміну D у хворих із його дефіцитом й артеріальною гіпертензією (АГ).

Мета роботи — оцінити ефективність комбінованої антигіпертензивної терапії з додаванням вітаміну D у хворих на неускладнену АГ залежно від наявності та ступеня дефіциту або недостатності вітаміну D.

Матеріали та методи. Обстежено 205 хворих на неускладнену нерезистентну АГ ІІ стадії 1‑го і 2‑го ступеня, з них відібрано 70 хворих із недостатністю або дефіцитом вітаміну D, яких методом конвертів розподілили на дві групи по 35 пацієнтів у кожній: основну групу (ОГ) та групу порівняння (ГП). Пацієнти ОГ розділені на дві досліджувані підгрупи: перша — з недостатністю вітаміну D (n=16) та друга підгрупа — з його дефіцитом (n=19). Пацієнти ОГ отримували комбіновану антигіпертензивну терапію: валсартан в добовій дозі 160 мг, амлодипін у добовій дозі 5 або 10 мг або валсартан у добовій дозі 160 мг, амлодипін у добовій дозі 5 або 10 мг та гідрохлортіазид у добовій дозі 12,5 мг. Додатково призначали препарат вітаміну D₃ у добовій дозі 4000—6000 МО у капсулах залежно від концентрації 25(ОН)D у сироватці крові. Хворі у ГП отримували аналогічну антигіпертензивну терапію без додавання вітаміну D₃. Оцінку ефективності запропонованого способу лікування проводили через 6 міс після первинного обстеження. Визначали показники добового моніторингу АТ (ДМАТ), структурно‑функціонального стану міокарда, діастолічної функції лівого шлуночка, ліпідного та цитокінового профілю.

Результати. Аналіз рівня офісного АТ виявив позитивний вплив додавання вітаміну D до комбінованої антигіпертензивної терапії — у хворих ОГ цільові рівні офісного АТ досягнуті в 94,3% хворих, тоді як у ГП — у 77,1% (p<0,05). В ОГ зареєстровано зниження середньодобових систолічного (САТ_СД) і діастолічного (ДАТ_СД) на 11,7 та 10,7% відповідно (обидва p<0,01), у ГП — на 5,6 і 7,2% відповідно (обидва p<0,05). У хворих із дефіцитом вітаміну D САТ_СД знизився на 13,3%, у пацієнтів із недостатністю вітаміну D — на 10,7% (обидва p<0,05), ДАТ_СД — на 13,4 та 8,6% (обидва p<0,05). Аналогічні закономірності виявлено при аналізі денного та нічного періодів доби окремо. Відновлення рівня вітаміну D на тлі прийому препарату «Відеїн D₃» у хворих з найбільшим його дефіцитом на тлі комбінованої антигіпертензивної терапії супроводжувалося найбільш позитивною зміною профілю АТ. Кількість осіб із найсприятливішим профілем АТ («Dippers») зросла в 2,4 разу, а кількість «Night‑pеakers» знизилася в 5,1 разу (обидва p<0,05), у пацієнтів із недостатністю вітаміну D кількість «Dippers» зросла в 1,7 разу, кількість «Night‑pеakers» зменшилась у 2 рази (обидва p<0,05). Після лікування кореляційний аналіз виявив наявність зв’язку між показниками динаміки концентрації вітаміну D та показників ДМАТ — Δ вмісту вітаміну D та ΔСАТ_СД (r=–0,36; p<0,05), ΔДАТ_СД (r=–0,39; p<0,05), частотою виявлення тяжкої гіпертрофії лівого шлуночка (r=–0,36; p<0,05), рівнем інтерлейкіну‑6 (ІЛ‑6) (r=–0,39; p<0,05), ІЛ‑8 (r=–0,34; p<0,05), ІЛ‑4 (r=+0,41; p<0,05), рівнем загального холестерину (r=–0,41; p<0,05) та ліпопротеїнів низької густини(r=–0,38; p<0,05).

Висновки. Комбінована антигіпертензивна терапія препаратом «Комбісарт» або «Комбісарт Н» із додаванням препарату «Відеїн D₃» у хворих із низьким рівнем вітаміну D порівняно з особами з нормальним його вмістом є безпечною та ефективнішою — цільовий рівень АТ досягнуто в 94,3 і 77,1%. Комбінована антигіпертензивна терапія з додаванням вітаміну D порівняно з лікуванням без нього оптимізує добовий профіль АТ, сприяє зворотному розвитку гіпертрофії лівого шлуночка, а саме зменшенню кількості хворих із тяжкою гіпертрофією лівого шлуночка (на 52,0 і 31,8% відповідно) та ексцентричною гіпертрофією з дилатацією лівого шлуночка (на 35,7 і 23,1%). Ефективність комбінованої антигіпертензивної терапії з додаванням вітаміну D визначається ступенем зниження його рівня — корекція дефіциту вітаміну D порівняно з його недостатністю асоціюється з виразнішими змінами в цитокіновому профілі крові та ліпідограмі.

Дослідження транскутанної напруги кисню в пацієнтів із цукровим діабетом та захворюванням периферичних артерій після реваскуляризації нижньої кінцівки для визначення оптимального часу хірургічного оброблення рани

І. Л. Савон — 2025-09-30

У пацієнтів із цукровим діабетом (ЦД) та захворюванням периферичних артерій (ЗПА) хірургічне очищення рани є важливим етапом у лікуванні трофічних розладів у ділянці стопи. Перед хірургічним обробленням виконують процедуру реваскуляризації для відновлення кровопостачання. Дані літератури щодо часу, потрібного після відновлення кровотоку для досягнення адекватної перфузії кисню в шкірі навколо рани, відрізняються. Черезшкірне визначення рівня кисню TcPO₂ є неінвазивним методом вимірювання локального виділення кисню з капілярної мережі крізь шкіру, що відображує локальний метаболічний стан тканин.

Мета роботи — провести моніторинг TcPO₂ у пацієнтів із ЦД та ЗПА після реваскуляризації та медикаментозного лікування для визначення оптимального часу хірургічного оброблення рани нижньої кінцівки.

Матеріали та методи. У 2024—2025 рр. проведено обстеження та лікування 87 пацієнтів із приводу трофічних розладів у ділянці нижньої кінцівки та стопи в ДНП «Український науково‑практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України». Пацієнтів розподілили на три групи: 43 проведена пряма реваскуляризація, 25 — непряма реваскуляризація, 19 — без реваскуляризації. У перших двох групах пацієнтам виконано процедуру з ендоваскулярної реваскуляризації, залежно від технічної складності та судинних уражень це була пряма або непряма реваскуляризація. Пацієнти третьої групи отримували лише консервативне лікування. Дослідження проводили при госпіталізації, на 7, 14, 21, 28 і 35‑ту добу.

Результати. При госпіталізації середній рівень TcPO₂ у трьох групах становив (28,95±1,11), (28,76±1,52) і (27,76±1,79) мм рт. ст., відповідав 3‑й стадії ішемії та статистично значущо не відрізнявся між групами. На 7‑му добу в групах, де була проведена реваскуляризація, показники TcPO₂ поліпшились майже на 100% порівняно з вихідними, що відповідало 1‑й стадії ішемії. На 28‑му добу в групах із реваскуляризацією показники залишилися на високому рівні, а в групі без реваскуляризації тенденція до зниження TcPO₂ тривала.

Висновки. Дослідження TcPO₂ у пацієнтів із ЦД та ЗПА показало, що навіть у пацієнтів, яким виконана пряма реваскуляризація, для досягнення оптимального рівня загоєння рани потрібно не менш тижня. Якщо хірургічне втручання на стопі можна відкласти, то найкращий час для проведення агресивнішої санації рани або дистальної ампутації становить 1—2 тижні після прямої або непрямої реваскуляризації. Максимальний ефект від медикаментозної терапії спостерігали на 14‑ту добу з подальшим зменшенням до початкових значень.

Післяопераційно діагностовані карциноми щитоподібної залози при хворобі Грейвса у дітей

О. П. Нечай — 2025-09-30

Хвороба Грейвса (ХГ) у дітей трапляється нечасто, уражаючи 1,5—6,5 осіб на 100 тис. населення зі збільшенням частоти в підлітковому віці. Захворюваність на рак щитоподібної залози (РЩЗ), який рідко спостерігається в педіатричній практиці, зростає. Поєднання ХГ і РЩЗ недостатньо висвітлено в літературі. Тому актуальним є вивчення перебігу та результатів хірургічного лікування при РЩЗ у дітей, прооперованих з приводу ХГ.

Мета роботи — вивчити особливості перебігу карциноми щитоподібної залози, діагностованої після операції з приводу ХГ у дітей.

Матеріали та методи. Проаналізовано 660 історій хвороби дітей (≤ 18 років), які перенесли операцію на щитоподібній залозі в 2013—2024 рр., із них 74 мали ХГ. У 6 (8,1%) дітей після операції діагностовано рак ЩЗ. Доопераційна діагностика передбачала дослідження функції щитоподібної залози, ультразвукове дослідження (УЗД) і тонкоголкову аспіраційну пункційну біопсію (ТАПБ) в окремих випадках, післяопераційне спостереження — УЗД і гормональний контроль кожні 6 міс.

Результати. Більшість пацієнтів (82,4%) були підлітками (середній вік — близько 15 років). Серед пацієнтів переважали дівчата. Рак діагностований лише після операції, тобто не виявлений до операції за даними УЗД або ТАПБ. Усі 6 випадків раку були папілярними мікрокарциномами щитоподібної залози (< 10 мм, T₁_aN₀М₀). Лімфоїдна інфільтрація наявна в усіх випадках раку, навіть у навколишній тканині. Післяопераційні ускладнення мали минущий характер: у 20,0% — гіпопаратиреоз, у 9,1% — парез зворотного гортанного нерва. Тривале спостереження за дітьми з установленим раком щитоподібної залози на тлі ХГ не виявило рецидивів, у 3 із них — понад 5 років.

Висновки. Рак щитоподібної залози виник у 8,1% дітей, прооперованих з приводу ХГ. Зазвичай його виявляли лише гістологічно. Це свідчить про діагностичні обмеження ультразвуку та ТАПБ у цьому контексті. Наявність лімфоїдної інфільтрації може бути важливою гістоморфологічною ознакою. Усі пацієнти мали сприятливий післяопераційний прогноз.

Взаємозв’язок обструктивного апное сну й рівня тестостерону в чоловіків із надмірною масою тіла та ожирінням

О. А. Товкай — 2025-09-30

Синдром обструктивного апное сну (СОАС) — хронічне порушення сну, поширеність якого d загальній популяції від 9 до 38%. Він становить серйозну загрозу здоров’ю. У чоловіків СОАС трапляється значно частіше і має тяжчі вияви, ніж у жінок. Синдром обструктивного апное сну характеризується епізодами повної (апное) або часткової (гіпопное) обструкції верхніх дихальних шляхів під час сну, що призводить до десатурації кисню, денної сонливості, фрагментації сну та періодичної гіпоксії з подальшим підсиленням окисного стресу, інсулінорезистентності, ожиріння та підвищення симпатичної активності. Зазначені патологічні зміни спричинюють дисфункцію гіпоталамо‑гіпофізарно‑надниркової осі та можуть впливати на метаболізм тестостерону в чоловіків.

Мета роботи — визначити вплив обструктивного апное сну (залежно від форми тяжкості) на рівеньтестостерону в чоловіків із надмірною масою тіла та ожирінням.

Матеріали та методи. Під спостереженням перебували 77 чоловіків із надмірною масою тіла та ожирінням віком від 24 до 72 років (середній вік — (47,8±11,4) року). У 37 (48,1%) хворих діагностовано цукровий діабет 2 типу, у 16 (20,8%) — переддіабет, у 24 (31,2%) — стан інсулінорезистентності без порушень вуглеводного обміну. Усім обстеженим проведено антропометричне вимірювання, визначення рівня глюкози в плазмі натще, інсуліну, глікованого гемоглобіну, ліпідного профілю та статевих гормонів (загальний тестостерон). Усім учасникам проведено кардіо‑респіраторний моніторинг приладом для діагностики порушення сну SOMNOtouch RESP eco (SOMNOmedics, Німеччина). За індексом апное‑гіпопное пацієнтів розподілили на три групи: <15,0 (n=11), 15,0—29,9 (n=23), і 30,0 (n=43). Тяжку форму СОАС зареєстровано в 55% пацієнтів.

Результати. Терапевтичні втручання в усіх групах супроводжувалися статистично значущим зниженням індексу маси тіла, що може свідчити про позитивний метаболічний ефект лікування. Також зареєстровано статистично значуще підвищення рівня загального тестостерону (p<0,001), найбільш виразне — у пацієнтів третьої групи, які отримували СІПАП‑терапію та замісну терапію тестостероном. У більшості хворих концентрація гормону зросла більш ніж удвічі, що зумовило статистично значущо вищий середній показник порівняно з групами 1 та 2 (p<0,001 і p<0,01 відповідно). Така динаміка свідчить про потенційні переваги застосованого лікувального підходу в групі 3 для корекції гіпогонадизму в пацієнтів, які отримують СІПАП‑терапію при СОАС.

Висновки. Отримані результати підтверджують наявність тісного взаємозв’язку між СОАС і зниженням рівня тестостерону в сироватці крові чоловіків. Це свідчить про те, що СОАС можна розглядати не лише як порушення дихання під час сну, а й як чинник, що суттєво впливає на гормональний баланс та репродуктивне здоров’я.

Діагностичні та прогностичні маркери хвороби Грейвса на різних етапах її патогенезу

В. М. Ющенко — 2025-09-30

Питання комплексного аналізу етіологічних чинників і патогенетичних механізмів хвороби Грейвса потребує проведення досліджень для з’ясування механізмів розвитку автоімунного тиреотоксикозу та ендокринної офтальмопатії.

Мета роботи — проаналізувати й узагальнити сучасні уявлення щодо етіології та патогенезу хвороби Грейвса з акцентом на генетичні, імунологічні, ендокринні, інфекційні та зовнішньо‑середовищні чинники, що призводять до розвитку автоімунного тиреотоксикозу й ендокринної офтальмопатії, а також визначити ключові патогенетичні механізми, які можуть мати діагностичне, прогностичне та терапевтичне значення.

Матеріали та методи. Дизайн дослідження ґрунтується на якісному системному синтезному аналізі 30 наукових джерел із міжнародних і національних баз даних (2000—2024) з ендокринології, імунології, молекулярної біології та клінічної медицини. Використано загальнонаукові методи: логічний аналіз, компаративний, структурно‑функціональний аналіз і науковий синтез для формування узагальненої моделі хвороби Грейвса.

Практична частина дослідження мала ретроспективно‑проспективний характер і була проведена на базі ендокринного центру НАН України та хірургічного відділення клініки «Нове тіло» у 2020—2024 рр. У дослідження було залучено 60 пацієнтів із підтвердженою хворобою Грейвса, які проходили лікування на базі спеціалізованих офтальмологічного та отоларингологічного відділень упродовж зазначеного періоду. Серед учасників було 42 (70%) жінки та 18 (30%) чоловіків.

Результати. Установлено, що хвороба Грейвса є мультифакторною автоімунною патологією з органоспецифічним ураженням. Основу становить генетична схильність (HLA‑DR3, CTLA‑4, FOXP3, TSHR), яка знижує імунну толерантність, а зовнішні тригери — інфекції (особливо вірус Епштейна — Барр), надлишок йоду, куріння, лікарські препарати, стрес ініціюють розвиток захворювання за принципом «кількох ударів». Центральним патогенетичним механізмом є утворення автоантитіл до TSH‑рецептора (TRAb), що стимулюють тиреоцити й спричинюють тиреотоксикоз. Паралельно розвивається офтальмопатія через активацію орбітальних фібробластів (TSHR/IGF‑1R), прозапальні цитокіни (інтерлейкін‑6, інтерлейкін‑17, фактор некрозу пухлини α) і порушення балансу Th17/Treg. Високий рівень TRAb корелює з активністю хвороби й прогнозом, що підтверджує потребу в персоналізованому та міждисциплінарному підході до лікування.

Висновки. Хвороба Грейвса є поліетіологічним автоімунним захворюванням, у патогенезі якого провідну роль відіграють генетична схильність, імунна дисрегуляція та дія зовнішніх тригерів (інфекції, йод, стрес, куріння). Ключовим механізмом є утворення автоантитіл до TSH‑рецептора (TRAb), що стимулюють тиреоцити й спричинюють тиреотоксикоз. Патогенез офтальмопатії пов’язаний з активацією орбітальних фібробластів через TSHR/IGF‑1R та прозапальними цитокіновими каскадами.

Особливості хірургічного лікування Т3b раку щитоподібної залози. Огляд клінічних випадків й аналіз ефективності

І. В. Дейнеко — 2025-09-30

Останніми роками швидко зростає кількість випадків поширених злоякісних пухлин щитоподібної залози. Найчастіше трапляються пухлини із середньою та низькою гістологічною диференціацією, що погіршує прогноз щодо одужання пацієнтів. Залежно від ступеня екстратиреоїдної поширеності пухлини запропоновано методи розширення стандартної екстрафасціальної тиреоїдектомії, які полягають у широкому висіченні першого претиреоїдного м’яза.

Мета роботи — вивчити клініко‑морфологічні характеристики та результати лікування пацієнтів зі злоякісними пухлинами щитоподібної залози з мінімальним екстратиреоїдним поширенням первинної пухлини в капсулу залози та претиреїдні м’язи Т₃_b, визначити оптимальні методи обстеження, хірургічного розширення екстрафасціальної тиреоїдектомії та дисекцій шиї для поліпшення ефективності лікування.

Матеріали та методи. За 20 років проліковано 2300 хворих зі злоякісними пухлинами щитоподібної залози. Досліджено результати лікування 171 хворого з мінімальним екстратиреоїдним поширенням первинної пухлини в капсулу залози та претиреоїдні м’язи (mETE) Т₃_b. Вивчали клініко‑морфологічні характеристики хворих, показники рецидивів захворювання та п’ятирічну виживаність порівняно з групою інтратиреоїдних пухлин T_1—3а. Усім пацієнтам проведено належне обстеження та комплексне лікування відповідно до міжнародних стандартів.

Результати. Виявлено, що в групі mETE Т₃_b порівняно з інтратиреоїдними пухлинами T_1—3_a статистично значущо був більшим середній вік хворих, частка чоловіків, частка середніх і низьких морфологічних диференціацій пухлин, відсоток регіонарного метастазування та гіршими показники рецидивування та п’ятирічної виживаності. Доведено можливість під час операції визначити наявність мікроскопічної пухлинної інвазії в капсулу залози і перший претиреоїдний, груднино‑щитоподібний м’яз та регіонарних метастазів при профілактичній дисекції шиї за допомогою експрес‑гістологічного дослідження. Залежно від ступеня екстратиреоїдної поширеності первинної пухлини запропоновані методи розширення екстрафасціальної тиреоїдектомії, доведена безпечність цих методів. Обов’язкове проведення профілактичної передньо‑бічної дисекції шиї навіть при макроскопічній відсутності метастазів з можливістю розширення до модифікованої або радикальної при експрес‑гістологічному підтвердженні наявності метастазів під час операції.

Висновки. Чинник начальної інвазії в капсулу залози та подальшої інвазії в претиреоїдні м’язи є важливим, суттєво погіршує клініко‑морфологічні характеристики хворих і статистично вірогідно — результати лікування. Залежно від ступеня поширеності первинної пухлини mETE Т₃_b і наявності регіонарних метастазів запропоновано методи розширення тиреоїдектомії та дисекцій шиї, які поліпшують результати лікування таких пацієнтів.

Альтернативні підходи в лікуванні ендометріозу. Огляд літератури

Л. М. Семенюк — 2025-09-30

Ендометріоз — це хронічне захворювання з багатьма виявами, основними з яких є біль і безпліддя. Захворювання зумовлене появою ендометрійподібних груп клітин, що складаються з ендометріоїдних залозистих клітин та/або стромальних клітин поза порожниною матки. Доведено, що тканина ендометрію, яка мігрує, виробляє естроген, взаємодіє з ендокринною, опорно‑руховою, судинною, репродуктивною та нервовою системами організму, що призводить до симптомів ендометріозу різної виразності, та трапляється в жінок будь‑якого віку. Складність лікування цього захворювання зумовлена хронічним перебігом і частим рецидуванням після хірургічного видалення. Тому існує нагальна потреба в розробці альтернативних або додаткових методів лікування ендометріозу з тривалими протирецидивними властивостями та мінімальною кількістю побічних ефектів за тривалого використання. Основними альтернативними підходами в лікуванні ендометріозу є заходи, що зменшують вплив оксидантного стресу, дають змогу усунути запальний процес, відновити гормонально‑імунний баланс в організмі жінки, впливають на проангіогенні й епігенетичні складові захворювання. Для цього використовують засоби відновлення кишкової мікробіоти, дієту з низьким вмістом олігосахаридів, дисахаридів, моносахаридів і поліолів, препарати рослинної дії, амінокислоти, комбіновані добавки мікроелементів, фізіотерапевтичні методики впливу на больовий синдром.

Висновки. Харчові добавки мають позитивний вплив при лікуванні ендометріозу. Деякі з них можна застосовувати як додаткове лікування симптомів жіночої сексуальної дисфункції. Лікування має бути персоніфікованим з урахуванням репродуктивних планів жінок, віку діагностування ендометріозу, форми та стадії захворювання, супутньої патології (ендокринно‑імунні розлади). Використання рослинних препаратів потребує дослідження, зокрема їхнього впливу на рівні центральних гормонів гіпофіза.

Метаболізм нейромедіаторів у патогенезі нейропсихологічних порушень при цукровому діабеті 2 типу в постковідний період. Огляд літератури. Частина 2

А. А. Шупрович — 2025-09-30

Зміни метаболізму та дисфункція мозку при цукровому діабеті (ЦД) 2 типу пов’язані з характерними патологічними станами — інсулінорезистентністю, ендотеліальною дисфункцією, дисглікемією, дисліпідемією, спричиненими такими ключовими чинниками, як окисне пошкодження тканин і мітохондріальна дисфункція, що призводить до розвитку нейродегенеративних процесів. Останнім часом актуальним є дослідження взаємозв’язків між розвитком психоневрологічних порушень у хворих на ЦД 2 типу та постковідним синдромом. Зокрема перенесена коронавірусна хвороба 2019 (COVID‑19) може підсилити віддалені серцево‑судинні та нейропсихологічні наслідки в пацієнтів із діабетом. Молекулярні механізми зазначених патологічних станів, імовірно, мають схожі патофізіологічні причини на системному рівні та в центральній нервовій системі. Установлено, що до спільних нейрофізіологічних механізмів при ЦД 2 типу та COVID‑19 належать порушення процесів біосинтезу й метаболізму нейротрансмітерів, зокрема спричинені змінами процесів трансметилювання в циклі фолату/гомоцистеїну. Дослідження виявили, що пацієнти з ЦД 2 типу сприйнятливіші до розвитку постковідних когнітивних порушень, деменції як судинного, так і нейродегенеративного генезу, а дерегуляція нейротрансмісії пов’язана з порушенням функції серотонінергічної системи. У клінічних спостереженнях та метааналізах установлено взаємозв’язок між причинними чинниками та ураженням специфічних когнітивних сфер у хворих на ЦД 2 типу у віддалений постковідний період, що свідчить про необхідність приділити особливу увагу нейропсихологічним виявам та їх корекції в осіб із ЦД 2 типу в постковідний період. Установлено взаємозв’язок між ЦД 2 типу та COVID‑19. Наявність ЦД 2 типу обтяжує постковідний синдром, а COVID‑19 може підсилити серцево‑судинні та нейропсихологічні порушення в пацієнтів із діабетом. Отримані дані свідчать, що вірус SARS‑CоV‑2 у мозку може спричинити схильність до нейродегенеративних захворювань багатьма способами. Триває вивчення запальної реакції та синергетичного ефекту ЦД і COVID‑19 на когнітивні порушення щодо неврологічного прогресування.