Параметри профілю коагуляції як предиктори важкої діабетичної ретинопатії та неефективності лікування у пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу

Анотація

Мета — оцінити клінічне та прогностичне значення рутинних параметрів профілю коагуляції як маркерів тяжкої проліферативної діабетичної ретинопатії (ПДР) і швидкого прогресування діабетичної ретинопатії (ДР), а також установити практичні порогові значення для стратифікації ризику в пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу (ЦД2).

Матеріали та методи. Проведено проспективне когортне дослідження за участю 358 пацієнтів із ЦД2 і ДР. Згідно з критеріями ВООЗ, пацієнтів розподілили на групи з непроліферативною та препроліферативною ДР (НПДР/ППДР, n=285) і ПДР (n=73). На підставі динаміки спостереження протягом 1 — 2 років пацієнтів було класифіковано на групи з відсутністю прогресування або повільним прогресуванням (ступінь 0 — 1, n=209) та швидким прогресуванням (ступінь 2, n=149). Профіль коагуляції (протромбіновий час (ПЧ), міжнародне нормалізоване співвідношення (МНВ), активований частковий тромбопластиновий час (АЧТЧ), фібриноген, час активованої рекальцифікації (ЧАР), протромбіновий індекс (ПТІ) та тромбіновий час (ТЧ)) оцінювали за допомогою стандартизованих методів. Проведено логістичну регресію та аналіз ROC-критерію (Receiver Operating Characteristic) із розрахунком індексу Юдена.

Результати. У пацієнтів із ПДР та швидким прогресуванням зареєстрували значно вищі рівні фібриногену, подовжений ПЧ, ТЧ і ЧАР порівняно з контрольною групою (p < 0,01), тоді як МНВ і АЧТЧ не продемонстрували суттєву різницю. В однофакторній логістичній регресії ПЧ, протромбін за Квіком, фібриноген, ЧАР, ПТІ та ТЧ були значущими предикторами як тяжкої ДР, так і швидкого прогресування. Ці асоціації зберігалися після коригування на вік, стать, тривалість ЦД2 і артеріальний тиск, але втратили статистичну значущість після подальшого коригування на глікований гемоглобін (HbA1c) (p > 0,05), що вказує на посередницьку/медіаторну роль глікемічного контролю. ROC-аналіз виявив помірну дискримінаційну здатність для окремих маркерів (AUC 0,60 — 0,66). Отримані оптимальні порогові значення (ЧАР>75 с, фібриноген > 459 мг/дл) продемонстрували високу специфічність (> 90%) щодо виявлення фенотипів високого ризику.

Висновки. Тяжка ДР і швидке прогресування захворювання при ЦД2 пов’язані з протромботичним профілем, що характеризується підвищеним рівнем фібриногену та зміненою кінетикою згортання крові. Ці відхилення коагуляції тісно пов’язані з поганим глікемічним контролем та є сурогатними маркерами метаболічної декомпенсації, а не незалежними чинниками ризику. Незважаючи на помірну загальну чутливість, визначені порогові значення для фібриногену й часу рекальцифікації мають високу специфічність, що підтверджує їхню потенційну клінічну корисність як критеріїв для визначення пріоритетності пацієнтів, які потребують підсиленого офтальмологічного моніторингу.