Clinical Endocrinology and Endocrine Surgery

Саркопенія як невраховане ускладення андрогенної недостатності в жінок. Огляд літератури

2026-03-26T19:21:24+02:00

Огляд літератури присвячений саркопенії як неврахованому ускладненню андрогенної недостатності в жінок. Проаналізовано результати наукових досліджень, клінічних випробувань, наративних і систематичних оглядів, а також метааналізів у базах даних PubMed/MEDLINE, Scopus, Web of Science та Google Scholar щодо саркопенії та андрогенної недостатності в жінок. Погляд на скелетну мускулатуру впродовж останніх років зазнав істотних змін. Доведено, що м’язова тканина належить до потужних ендокринних органів, що беруть активну участь у координації обмінних процесів у багатьох органах і тканинах. Скорочення м’язів призводить до біомеханічних реакцій із виділенням протизапальних цитокінів. Саркопенію розглядають як вікове зниження маси та функціональної здатності скелетних м’язів, що прогресує. Цей процес асоціюється з підвищеним ризиком розвитку інвалідизації, падінь і метаболічних розладів. Результати епідеміологічних досліджень підтверджують, що для жінок з андрогенною недостатністю, крім хронічних ускладнень, притаманна втрата м’язової тканини. Саркопенію офіційно визнано захворювання в Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду (M62). Порушення балансу між гормонами та міокінами спричиняє розвиток саркопенії, погіршення вуглеводного обміну й підсилення інсулінорезистентності. Діагностичними критеріями саркопенії є зниження сили і функції скелетних м’язів, їхньої маси та якості. Дослідниками встановлено стрес-залежний чинник формування саркопенії при коморбідній патології. Ожиріння та саркопенія мають спільні патофізіологічні характеристики (інсулінорезистентність, запалення, гормональні зміни, відсутність фізичної активності, оксидативний стрес). Виявлено, що постійна надмірна секреція кортизолу непрямо призводить до руйнування м’язів із можливим розвитком саркопенії. В огляді узагальнено сучасні дані щодо ролі андрогенної недостатності в патогенезі саркопенії, розглянуто можливі механізми взаємодії та перспективні напрями терапевтичної корекції.

Доцільність виконання центральної лімфодисекції шиї при хірургічному лікуванні доброякісних захворювань щитоподібної залози

2025-12-28T22:55:43+02:00

Багатовузловий зоб (БВЗ) і дифузний токсичний зоб (ДТЗ) — поширені захворювання щитоподібної залози (ЩЗ). У більшості випадків вони є доброякісними, але існує ризик злоякісності. Латентний рак щитоподібної залози (РЩЗ) спричиняє певні проб-леми з діагностикою та лікуванням, що свідчить про необхідність всебічного дослідження та визначення стратегії лікування. Роль профілактичної лімфодисекції шиї залишається предметом дискусії навіть при доведеному РЩЗ.

Мета роботи — визначити й проаналізувати частоту раку щитоподібної залози при доброякісних захворюваннях щитоподібної залози залежно від патології (дифузний токсичний зоб, вузловий (багатовузловий) нетоксичний зоб), зокрема «випадкових» раків, частоту метастазів раку щитоподібної залози у випадках багатовузлового зоба (за TBSRTC ІІ та ІІІ) і специфічних ускладнень при операціях на щитоподібній залозі з виконанням та без виконання лімфодисекції шиї.

Матеріали та методи. Проаналізовано результати операцій 851 пацієнта з діагнозом БВЗ і ДТЗ, зокрема в 774 (90,9%) пацієнтів з остаточним доброякісним діагнозом, у 77 (9,1%) із РЩЗ.

Результати. У підгрупі TBSRTC ІІ, БВЗ РЩЗ виявлено у 10 (6,2%) пацієнтів, метастазування в регіонарні лімфовузли — у 1 (0,9%), у підгрупі TBSRTC ІІІ, БВЗ — відповідно в 14 (14,7%) та 3 (3,6%), у підгрупі із з токсичним вузловим зобом РЩЗ зафіксовано в 11 (5,9%) хворих, у підгрупі з хворобою Грейвса — РЩЗ у 42 (10,2%) випадках, метастазування в регіонарні лімфовузли — у 4 (1,9%). «Випадковий» рак виявлено у 55 пацієнтів із 851 (6,5%). Виконання центральної лімфодисекції шиї не спричинило збільшення частоти специфічних інтраопераційних ускладнень.

Висновки. Поширеність РЩЗ при доброякісних захворюваннях ЩЗ становить 9,1%, локорегіонарне метастазування зареєстроване в 1,9% випадків. Отримані результати дослідження доводять, що лімфодисекція шиї може бути доцільною для стратифікації ризику, забезпечення онкологічного радикалізму та визначення подальшої тактики лікування.

Параметри профілю коагуляції як предиктори важкої діабетичної ретинопатії та неефективності лікування у пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу

2026-03-26T11:48:39+02:00

Мета — оцінити клінічне та прогностичне значення рутинних параметрів профілю коагуляції як маркерів тяжкої проліферативної діабетичної ретинопатії (ПДР) і швидкого прогресування діабетичної ретинопатії (ДР), а також установити практичні порогові значення для стратифікації ризику в пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу (ЦД2).

Матеріали та методи. Проведено проспективне когортне дослідження за участю 358 пацієнтів із ЦД2 і ДР. Згідно з критеріями ВООЗ, пацієнтів розподілили на групи з непроліферативною та препроліферативною ДР (НПДР/ППДР, n=285) і ПДР (n=73). На підставі динаміки спостереження протягом 1 — 2 років пацієнтів було класифіковано на групи з відсутністю прогресування або повільним прогресуванням (ступінь 0 — 1, n=209) та швидким прогресуванням (ступінь 2, n=149). Профіль коагуляції (протромбіновий час (ПЧ), міжнародне нормалізоване співвідношення (МНВ), активований частковий тромбопластиновий час (АЧТЧ), фібриноген, час активованої рекальцифікації (ЧАР), протромбіновий індекс (ПТІ) та тромбіновий час (ТЧ)) оцінювали за допомогою стандартизованих методів. Проведено логістичну регресію та аналіз ROC-критерію (Receiver Operating Characteristic) із розрахунком індексу Юдена.

Результати. У пацієнтів із ПДР та швидким прогресуванням зареєстрували значно вищі рівні фібриногену, подовжений ПЧ, ТЧ і ЧАР порівняно з контрольною групою (p < 0,01), тоді як МНВ і АЧТЧ не продемонстрували суттєву різницю. В однофакторній логістичній регресії ПЧ, протромбін за Квіком, фібриноген, ЧАР, ПТІ та ТЧ були значущими предикторами як тяжкої ДР, так і швидкого прогресування. Ці асоціації зберігалися після коригування на вік, стать, тривалість ЦД2 і артеріальний тиск, але втратили статистичну значущість після подальшого коригування на глікований гемоглобін (HbA1c) (p > 0,05), що вказує на посередницьку/медіаторну роль глікемічного контролю. ROC-аналіз виявив помірну дискримінаційну здатність для окремих маркерів (AUC 0,60 — 0,66). Отримані оптимальні порогові значення (ЧАР>75 с, фібриноген > 459 мг/дл) продемонстрували високу специфічність (> 90%) щодо виявлення фенотипів високого ризику.

Висновки. Тяжка ДР і швидке прогресування захворювання при ЦД2 пов’язані з протромботичним профілем, що характеризується підвищеним рівнем фібриногену та зміненою кінетикою згортання крові. Ці відхилення коагуляції тісно пов’язані з поганим глікемічним контролем та є сурогатними маркерами метаболічної декомпенсації, а не незалежними чинниками ризику. Незважаючи на помірну загальну чутливість, визначені порогові значення для фібриногену й часу рекальцифікації мають високу специфічність, що підтверджує їхню потенційну клінічну корисність як критеріїв для визначення пріоритетності пацієнтів, які потребують підсиленого офтальмологічного моніторингу.

Вплив гіпотиреозу на показники функціональних печінкових проб, еластометрії та стеатометрії в пацієнтів із метаболічно-асоційованою стеатотичною хворобою печінки

2026-03-26T14:43:20+02:00

Мета роботи — провести порівняльне дослідження показників функціональних печінкових проб, параметрів ультразвукової еластометрії та стеатометрії в пацієнтів із метаболічно-асоційованою стеатотичною хворобою печінки (МАСХП) залежно від наявності субклінічного чи клінічного гіпотиреозу.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 66 пацієнтів із МАСХП, яких за результатами функціонального стану щитоподібної залози розподілили на дві групи: перша група — 26 пацієнтів із субклінічним гіпотиреозом, друга — 20 пацієнтів із клінічним гіпотиреозом. Контрольна група — 20 пацієнтів із МАСХП без гіпотиреозу.

Результати. Установлено підвищення активності печінкових трансаміназ у сироватці крові (p<0,01), а також рівня загального білірубіну, лужної фосфатази (ЛФ) і γ-глутамілтрансферази (ГГТ) у пацієнтів першої та другої групи порівняно з контрольною групою (p<0,01). За результатами кореляційного аналізу в першій і другій групі не виявлено кореляції між вмістом тиреотропного гормону й вільного тироксину та показниками трансаміназ, загального білірубіну, ЛФ і ГГТ. Фіброз печінки, за даними зсувнохвильової еластометрії, діагностовано в усіх групах з переважанням у пацієнтів другої групи. За даними стеатометрії, коефіцієнт затухання у хворих першої та другої груп перевищував такий у пацієнтів контрольної групи (p<0,001) і був більшим у хворих із клінічним гіпотиреозом.

Висновки. Показники трансаміназ вірогідно відрізнялися в пацієнтів першої та другої групи порівняно з контрольною групою (p<0,01). Відзначено підвищення рівня загального білірубіну, ЛФ та ГГТ у пацієнтів першої та другої групи порівняно з контрольною групою. Показники стеатозу відрізнялися в групі з клінічним гіпотиреозом від таких у конт-рольній групі та незначно — у групі із субклінічним гіпотиреозом порівняно з контрольною групою. Фіброз виявлено в усіх групах пацієнтів, але вірогідну різницю — лише між хворими з клінічним гіпотиреозом і пацієнтами контрольної групи.

Сучасні погляди на хірургічне лікування пацієнтів із дефектами та деформаціями передньої черевної стінки в контексті використання протоколів ERAS

2026-03-26T14:54:46+02:00

Згідно із сучасними поглядами лікування пацієнтів із дефектами та деформаціями передньої черевної стінки передбачає не лише використання реконструктивних методів хірургічного лікування, а й впровадження багатокомпонентних, мультидисциплінарних підходів до ведення пацієнтів. Одним із найперспективніших напрямів є імплементація протоколів прискореного післяопераційного відновлення (Enhanced Recovery After Surgery (ERAS)) для оптимізації всіх етапів лікувального процесу — від доопераційної підготовки до реабілітації в післяопераційний період.

Мета — оцінити вплив застосування протоколів ERAS у пацієнтів із дефектами та деформаціями передньої черевної стінки на результати хірургічного лікування.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 156 пацієнтів, які перенесли реконструктивні оперативні втручання. Пацієнтів розділили на дві групи: 80 отримували лікування із застосуванням протоколів ERAS (група дослідження), 76 — лікування за стандартним післяопераційним протоколом (контрольна група).

Результати. Аналіз отриманих даних показав, що використання протоколів ERAS сприяє значному скороченню тривалості госпіталізації ((7,7±1,5) дня в групі ERAS та (8,7±1,7) дня у групі порівняння). У пацієнтів групи ERAS больовий синдром у перші дні після операції зменшився більше, ніж у контрольній групі (на 0 добу: (4,5±1,0) і (5,6±0,8) бала за візуальною аналоговою шкалою, p<0,001). Зниження інтенсивності больового синдрому супроводжувалося меншою потребою в застосуванні опіоїдних аналгетиків.

Висновки. Застосування протоколів ERAS у пацієнтів із дефектами та деформаціями передньої черевної стінки сприяє зменшенню тривалості госпіталізації, поліпшенню контролю післяопераційного болю та зниженню частоти ускладнень. Отримані результати підтверджують доцільність використання протоколів ERAS як стандартизованого підходу в хірургічній практиці, що має потенціал для широкого впровадження з метою підвищення якості лікування пацієнтів.

Порушення циклу оксиду азоту й оксидантний стрес у пацієнтів із переддіабетом: можливості ранньої корекції кверцетином

2026-03-26T16:06:41+02:00

Переддіабет супроводжується ранніми метаболічними та судинними порушеннями, ключовими з яких є оксидантний і нітрозативний стрес та дисрегуляція циклу оксиду азоту, що призводить до розвитку ендотеліальної дисфункції та підвищення серцево-судинного ризику. Пошук засобів ранньої патогенетичної корекції цих змін є актуальним напрямом сучасної метаболічної медицини.

Мета роботи — вивчити особливості оксидантного стресу та продукції оксиду азоту в пацієнтів із переддіабетом й оцінити можливості їх ранньої корекції кверцетином.

Матеріали та методи. Обстежено 32 пацієнтів, яких розподілили в контрольну (n=15) і основну (n=17, переддіабет) групи. Переддіабет діагностували відповідно до рекомендацій American Diabetes Association і національного клінічного протоколу. Пацієнти основної групи отримували кверцетин протягом 20 днів. До і після лікування оцінювали рівень малонового діальдегіду (МДА), активність супероксиддисмутази, каталази, конститутивної NO-синтази (cNOS), ідуцибельної ізоформи NO-синтази (iNOS) й аргінази. Використовували непараметричні методи статистики, кореляційний і ROC-аналіз.

Результати. У пацієнтів із переддіабетом до лікування виявлено підвищення активності iNOS, зростання рівня МДА та зміни активності антиоксидантних ферментів порівняно з контрольною групою. Після лікування кверцетином відзначено зниження активності iNOS у 5,9 разу (p<0,0001), концентрації МДА на 31,0% (p<0,0001), активності супероксиддисмутази на 37,8% (p<0,0001) і каталази на 21,6% (p<0,0001) при зростанні активності аргінази на 82,0% (p<0,0001). Активність cNOS істотно не змінювалася. ROC-аналіз показав високу діагностичну інформативність МДА, iNOS й аргінази (AUC 0,926 — 1,0).

Висновки. Переддіабет супроводжується активацією оксидантного та нітрозативного стресу й порушенням регуляції циклу оксиду азоту. Застосування кверцетину забезпечує ефективну ранню патогенетичну корекцію цих змін, що обґрунтовує його використання для профілактики прогресування метаболічних і судинних ускладнень.

Забезпеченість ціанокобаламіном пацієнтів із дисфункцією щитоподібної залози

2026-03-26T16:50:47+02:00

Автоімунні захворювання щитоподібної залози (АІЗЩЗ) посідають одне з провідних місць серед ендокринної патології та характеризуються багатофакторним впливом на метаболічні процеси організму. Вони часто поєднуються зі змінами рівня вітаміну В₁₂, що може ускладнювати клінічний перебіг і діагностику супутніх станів, таких як анемія, хронічна втома та когнітивні порушення. Тому дослідження взаємозв’язків між автоімунними тиреоїдними маркерами і вітаміном В₁₂ є актуальним і має важливе клінічне значення.

Мета роботи — оцінити кореляційні зв’язки рівнів гормонів й автоімунних тиреоїдних маркерів із показниками вітаміну В₁₂ у дорослих та підлітків із дисфункцією щитоподібної залози.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 97 дорослих і 28 підлітків із дисфункцією щитоподібної залози (ЩЗ). Дорослих розподілили на три групи залежно від патології ЩЗ: група 1 — гіпотиреоз на тлі автоімунного тиреоїдиту (АІТ) (n=33, медіана віку — 47 [38; 57] років), група 2 — післяопераційний гіпотиреоз (n=33, медіана віку — 48 [43; 55] років), група 3 — хвороба Грейвса (ХГ), тиреотоксикоз (n=31, медіана віку — 51 [49; 54] рік); підлітків — на дві групи: група 1 — гіпотиреоз на тлі АІТ (n=16, медіана віку — 14 [11,8; 15,3] років), група 2 — ХГ, тиреотоксикоз (n=12, медіана віку — 12 [10,8; 15,3] років). Усім пацієнтам проводили визначення рівнів тиреотропного гормону (ТТГ), вільного тироксину (Т4), антитіл до тиреоїдної пероксидази (АТ-ТПО), антитіл до тиреоглобуліну (АТ-ТГ), ціанокобаламіну.

Результати. Медіана вмісту АТ-ТПО у дорослих пацієнтів становила 20,1 [6,4; 111,5] МО/ мл. У 47,76% (35,98 — 59,67%) із 67 дорослих, яким проводили це дослідження, показник перевищував норму. Титр АТ-ТГ у 57,69% із 26 дорослих, яким проводили дослідження, був вище за норму (105,3 [19,0; 119,9] МО/ мл (від 2,69 до 248,39 МО/ мл). Медіана рівня вітаміну В₁₂ була значно нижчою за норму (200 — 835 пг/ мл) — 100,0 [63,4; 178,4] пг/ мл (від 1,89 до 993,43 пг/ мл). Його значення були статистично значущо більшими в жінок (117,0 [74,1; 201,6] пг/ мл), ніж у чоловіків (75,3 [43,8; 116,9] пг/мл, р=0,01). Рівень вітаміну В₁₂ у 85,71% підлітків був нижче за норму (1,8 [23,8; 120,1] пг/мл (від 0,67 до 417,9 пг/мл).

Висновки. У дорослих пацієнтів рівень ціанокобаламіну мав доведену позитивну кореляцію із вмістом Т4 (r=+0,23; p<0,05), АТ-ТГ (r=+0,55; p<0,05) та негативну — із концентрацією ТТГ (r=–0,23; p<0,05) і був вищим у жінок (r=+0,28; p<0,05), що вказує на потенційний взаємозв’язок між забезпеченістю вітаміном В₁₂ і дисфункцією ЩЗ. У підлітків кореляції між В₁₂ та тиреоїдними антитілами були слабкими й статистично незначущими, але в 91,7% дівчат рівень В₁₂ був нижчий за норму. Отримані результати свідчать про вікові та гендерні відмінності взаємозв’язків між вітаміном В₁₂ й автоімунними маркерами ЩЗ.

Психосоціальний стан осіб з онкологічними та іншими хронічними захворюваннями щитоподібної залози в умовах повномасштабної війни

2026-03-26T18:27:24+02:00

Пацієнти із захворюваннями щитоподібної залози зазвичай, крім фізичних, мають психосоціальні проблеми, які можуть підсилюватися за складних життєвих і політичних обставин.

Мета — проаналізувати психосоціальний стан осіб із раком та іншими хронічними захворюваннями щитоподібної залози в умовах повномасштабної війни.

Матеріали та методи. Упродовж 2024 — 2025 рр. на базі спеціалізованого ендокринологічного центру м. Києва провели аналітичне дослідження типу «випадок — контроль». За оригінальною авторською програмою та за госпітальною шкалою тривоги й депресії (HADS) опитали 95 пацієнтів із раком щитоподібної залози та 505 із хронічними захворюваннями щитоподібної залози, а також 172 практично здорові особи.

Результати. Установлено, що повномасштабна війна негативно впливає на психосоціальний стан усього населення України, про що свідчить значне поширення серед практично здорових осіб субклінічних та клінічних виявів тривоги (23,8 та 11,0% відповідно) і депресії (24,4 та 6,4%), скарг на невпевненість у майбутньому (39,7%) і постійні стреси внаслідок війни (79,4%), потреба у консультації психолога (17,5%). Виявлено, що на тлі раку та інших хронічних захворювань щитоподібної залози суттєво зростає частота клінічно вираженої тривоги (до 22,3 та 26,2% відповідно) і депресії (11,6 та 17,5%), скарг на занепокоєння майбутнім (72,0 і 69,0%), постійні стреси (50,6 та 43,4%) як через війну (46,5 і 50,8%), так і через стан здоров’я (29,1 та 25,9%), потреба в психологічній допомозі (38,9 і 34,0%). Доведено, що рак та інші хронічні захворювання щитоподібної залози супроводжуються такими психосоціальними чинниками, як низька самооцінка здоров’я, невдоволеність життям, часті стресові ситуації, невпевненість у майбутньому, потреба в консультації психолога, а також клінічно виражена тривога. Докази щодо зростання шансів клінічно вираженої депресії отримані лише при ХЗЩЗ (3,5 (1,8 — 6,7)) і відсутні при РЩЗ (2,0 (0,8 — 4,9)).

Висновки. Необхідно продовжувати дослідження впливу повномасштабної війни в Україні на психосоціальний стан різних груп населення. Отримані дані мають стати науковим підґрунтям для розробки організаційних заходів з удосконалення профілактики, медичної та реабілітаційної допомоги при захворюваннях щитоподібної залози.

Особливості уражень сонних артерій у пацієнтів із мультифокальним атеросклерозом, поєднаним із цукровим діабетом

2026-03-26T18:58:17+02:00

Мета роботи — провести комплексну оцінку клініко-морфологічних особливостей поєднаного атеросклеротичного ураження сонної, коронарних і магістральних артерій нижніх кінцівок у пацієнтів із цукровим діабетом, визначити вплив цукрового діабету й асоційованих із ним метаболічних і коморбідних чинників ризику на характер ураження судин, частоту поліваскулярного атеросклерозу, перебіг захворювання та результати хірургічної реваскуляризації, установити можливі предиктори несприятливих післяопераційних подій.

Матеріали та методи. Проаналізовано результати обстеження 1425 пацієнтів з оклюзійно-стенотичними атеросклеротичними ураженнями різних артеріальних басейнів (каротидний, коронарний, магістральні артерії кінцівок), які мали показання до виконання реконструктивних оперативних втручань на артеріях у відділах хірургії магістральних судин та трансплантації та хірургії серця Національного наукового центру хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України в 2020 — 2025 рр. У 734 (58,9%) пацієнтів діагностовано поєднане атеросклеротичне ураження двох (n=687) і трьох (n=47) артеріальних басейнів. До дослідження залучено 567 пацієнтів, які відповідали таким критеріям: поєднане облітерувальне атеросклеротичне ураження двох артеріальних басейнів, що потребувало хірургічного лікування, прогнозована тривалість життя понад 5 років, відсутність декомпенсованої онкопатології, прихильність пацієнтів до обстеження та лікування. Пацієнтів розподілили на три групи: з комбінованим ураженням сонних артерій (СА) та магістральних артерій нижніх кінцівок (МАНК), з ураженням коронарних артерій (КА) і МАНК, з поєднаним ураженням КА та СА.

Результати. Проведено аналіз розподілу типів атеросклеротичних уражень внутрішньої СА (ВСА) і поверхні атеросклеротичних бляшок (АСБ) залежно від типу поєднаного ураження. Установлено, що при поєднаному ураженні атеросклерозу СА й МАНК найчастіше (31,3%) виявляли гетерогенні ехопозитивні бляшки ВСА, рідше (20,0%) — 1, 2 та 4 типи АСБ. У понад 70% випадків поверхня бляшки була гладкою чи нерівною, але без виразок і пристінкового тромбозу. Протяжність ураження ВСА у 61,2% цих хворих не перевищувала 2 см від гирла. У пацієнтів із поєднаним атеросклеротичним ураженням СА та КА гетерогенну будову атеросклеротичної бляшки за ультразвуковими ознаками діагностовано в 48,7% випадків. Вивчення клінічних виявів ультразвукових типів АСБ ВСА показало, що симптоматика порушення мозкового кровообігу залежала від ультразвукового типу АСБ та характеру її поверхні. Причиною симптомного порушення мозкового кровообігу були переважно бляшки 1, 2 і 3 типу з нерівною поверхнею. Отже, ці типи є вкрай загрозливими щодо ризику розвитку артеріо-артеріальних емболій та ішемічних неврологічних ускладнень головного мозку. При нерівній поверхні ймовірність розвитку цих ускладнень збільшується.

Висновки. Цукровий діабет найчастіше виявляли в пацієнтів з ураженням МАНК (50,8% у групі СА + МАНК, 48,7% у групі КА + МАНК), тоді як при поєднанні ураження КА та СА — удвічі рідше (23,9%). Морфологічна структура бляшки (тип за класифікацією А. С. Gray-Weale та співавт. (1988)) і характер її поверхні є важливішими предикторами інсульту, ніж ступінь стенозу артерії. Пацієнти з поєднаним ураженням серця (КА) та сонних артерій мають найагресивніший перебіг атеросклерозу з високою частотою атеросклеротичних виразок бляшок СА і тромбозів.

Особливості маніфестації цукрового діабету 1 типу, ускладненого розвитком гіперосмолярної коми, в умовах стресу. Клінічний випадок

2026-03-26T20:38:27+02:00

Цукровий діабет (ЦД) 1 типу є тяжким ендокринним захворюванням, зумовленим автоімунним ураженням β-клітин підшлункової залози, яке часто діагностують під час кризи вуглеводного обміну. В умовах постійного стресу у військовиків додатково активується стресорна реакція, що спричинює тяжкий перебіг ЦД 1 типу з бурхливим початком, який може супроводжуватися розвитком гострих ускладнень.

Мета роботи — проаналізувати розвиток гіпер-осмолярної коми як гострого ускладнення при вперше виявленому декомпенсованому ЦД 1 типу в умовах війни та постійного стресу.

Наведено клінічний випадок розвитку у військовика гіперосмолярної коми на тлі декомпенсації вперше виявленого ЦД 1 типу. Пацієнт Т., 32 роки, скаржився на слабкість, оніміння в нижніх кінцівках, зниження пам’яті та концентрації уваги, часті сечовипускання. Місяць тому почав відчувати сильну спрагу, часті та збільшені за об’ємом сечовипускання, за 2 міс втратив близько 20 кг. Стан поступово погіршувався — наростала слабкість, поліурія досягла 10 — 11 л/добу, з’явилися нетримання сечі, головний біль, головокружіння, печія, загальна та м’язова слабкість, а також кашель із харкотинням. Був знайдений у розташуванні військової частини без свідомості. Протягом 5 діб пацієнт перебував у комі на апаратному диханні. Виявлено істотне підвищення рівня глікемії (49,5 ммоль/ л), гіпопротеїнемію (48,8 г/ л) із гіпоальбумінемією, лейкоцитоз (14,9 · 10⁹ /л) зі зсувом вліво й токсичною зернистістю нейтрофілів, гіперкреатинінемію (351 мкмоль/ л), підвищення вмісту креатинфосфокінази до 9800 Од/л, глікований гемоглобін — 16,4%, суттєве зниження С-пептиду (0,40 нг/ мл), гіпернатріємію (158,9 ммоль/ л), С-реак-тив-ний білок (205 мг/ л), у сечі — протеїнурію, глюкозурію (32 ммоль/ л), незначну кетонурію (+), виразну лейкоцитурію. Установлено діагноз: ЦД 1 типу, тяжка форма, уперше виявлений, стадія декомпенсації. Гостра дисметаболічна енцефалопатія. Кома ІІ (діабетична гіперосмолярна). Гепато-ренальний синдром. Хронічний гепатит із середнім ступенем цитолізу. Гострий тубулоінтерстиційний нефрит. Синдром рабдоміолізу. Супутній діагноз: Негоспітальна двобічна нижньочасткова пневмонія. Ерозивний рефлюкс-езофагіт. Хронічний панкреатит, рецидивний перебіг.

Висновки. Цукровий діабет 1 типу в умовах постійного стресу характеризується тяжким перебігом зі стійким цереброастенічним синдромом, при маніфестації можливий розвиток гострих ускладнень, зокрема гіперосмолярної коми. Розвиток гіперосмолярної коми при ЦД 1 типу в молодому віці, особливо в умовах неконтрольованої гіперглікемії з виразною дегідратацією може призвести до гострого порушення гемодинаміки, зокрема мікрогемодинаміки, що спричиняє гостре пошкодження нирок із порушенням видільної та фільтраційної функції. Усі військовики обов’язково мають проходити скринінг на ЦД.

Pідкісна нейрофіброма поворотного гортанного нерва з клінічною картиною злоякісного ураження щитоподібної залози. Клінічний випадок та огляд літератури

2026-03-26T21:03:48+02:00

Метою публікації є опис клінічного випадку нейрофіброми поворотного гортанного нерва, що симулювала об’ємне утворення щитоподібної залози, обговорення диференційно-діагностичних труднощів, ролі інтраопераційної діагностики й аналіз потенційної ролі променевої терапії в етіології захворювання.

Клінічний випадок. Пацієнтка 43 років звернулася з єдиною скаргою на осиплість голосу. За даними ультразвукового дослідження щитоподібної залози виявлено утворення лівої частки розміром 30×25 мм за типом TIRADS 5. Тонкоголкова аспіраційна пункційна біопсія виявилася малоінформативною (Bethesda I). При ларингоскопії виявлено парез лівої голосової складки. В анамнезі — комбіноване лікування (хірургічне втручання та променева терапія) з приводу астроцитоми 4 роки тому.

Виконано лівобічну гемітиреоїдектомію з лімфодисекцією. Інтраопераційно виявлено пухлину, щільно зрощену з гортанним нервом. Результат експрес-гістологічного дослідження свідчив про наявність веретеноклітинної пухлини без ознак злоякісності. Патогістологічне дослідження верифікувало діагноз: нейрофіброма. Післяопераційний період без ускладнень, але парез голосової складки зберігся, що було підставою для направлення пацієнтки до фоніатра.

Висновки. Нейрофіброми периферичних нервів шиї, зокрема поворотного гортанного нерва, є рідкісними утвореннями, що можуть імітувати пухлини щитоподібної залози. Наявність у пацієнта променевого анамнезу є важливим предиктором розвитку таких пухлин. Діагностика є складною, а тонкоголкова аспіраційна пункційна біопсія часто буває неінформативною. Верифікація діагнозу можлива лише інтраопераційно за допомогою експрес-гістологічного дослідження, що визначає обсяг хірургічного втручання. Комплексний мультидисциплінарний підхід є обов’язковим для ефективного лікування таких пацієнтів.